Володимир Єшкілєв - Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди

— Чому саме першородного?

— Такій як ти світській людині це важко пояснити. Нове життя, так би мовити, метафізично нерівноцінне. Один із надзвичайно рідкісних різновидів вітальної сили притаманний виключно первісткам.

— Не щастить мені. Сашко й тут мене випередив.

— Це зовсім не те, — заперечно похитала головою Ліда. — Ти не розумієш… В тому немає переваги. Ця специфічна вітальна сила цікавить лише володарів хаосу. Тільки їх і нікого більше. Вони її прагнуть. Для всіх інших істот вона не має жодного значення. Жоднісінького.

— Мені чомусь здається, — посміхнувся Вигилярний-молодший, — що, якби замість «володарі хаосу» ти казала «володарі пекла», різниця була б мінімальною. Або ж не було б ніякої різниці.

— Перестань фантазувати, — жриця вже ледь стримувала роздратування. — Яке ще пекло? Згадай ще про рогатих і сковорідки… Зрозуміло, що для носіїв зіпсутої карми існують жахливі спрощувальні виміри, але там нема ніяких спраглих володарів. Там навіть немає звичного для нас поділу на порядок і хаос.

— Менше з тим, — Павло Петрович вирішив не заглиблюватись у виміри і поділи. — Ти лише скажи: мені відтепер також не можна мати дітей?

— Ти не жрець, ти — наріжний Хранитель. Наріжних Хранителів ніколи не посвячують у жерці. Їх оберігають від небезпек темряви. Їхнє служіння полягає в розповсюдженні Світла. Вони ніби «цивільні» і звільнені від присяги. Нічні війни магів їх не стосуються.

— Проте у Григорія Савича, як відомо, дітей не було.

— Цей факт жодним чином не пов'язаний з його служінням.

— А з чим він пов'язаний?

— Ти історик, Павло, тобі й вияснювати. Наше передання про це мовчить, — Ліда підвелася, одягнула темні окуляри. — Їдемо.

— Куди?

— Є тут одне місце. Особливо цікаве для допитливих істориків.

— Якщо цікаве, то їдемо. Але ти не розповіла про Хранителів, з якими Сковорода зустрівся у цьому замку. Ти сказала, що одну зі жриць звали Лідою. Невже іншу звали Лілею?

— Лейлою. За переданням, вона була з ромів.

— Ліда… Ліля… Ці імена, наскільки я розумію, з тих часів стали серед вас традиційними?

— Повага до попередників прагне належних символів. Якщо таку повагу тобі зручно називати традицією… — Ліда знизала плечима. — Я не проти, нехай вона так називається.

— Хоч у чомусь ти зі мною погоджуєшся… Будемо вважати, що з Лідою і Лілею ми в цілому розібралися. Й кого ще зустрів філософ у цій глушині двісті шістдесят років тому?

— Згідно з переданням, серед Хранителів, яких зустрів Сковорода, була ще одна людина. Або ж не зовсім людина. Але вона є загадкою навіть для нас.

— Навіть для вас?! — роблено всміхнувся Вигилярний, який за останні дні вже стомився від невичерпного потоку загадок й недомовок. Вони якраз виходили з брами замку, на якій ще зберігся кам'яний герб князів Чарторийських. Ліда озирнулась до капітанового сина і мовила, мавпуючи його інтонацію:

— Навіть для нас, — і через павзу: — Там Сковорода зустрів Андрогіна.

Григорій довго згадував, як опинився у розкішному ліжку під високою замковою стелею. Він пам'ятав свою втечу з монастиря, але всі подальші події накрив сивий туман. Єдине, що зберегла його пам'ять — звістку про смерть Констанци. Коли Лейла навідала Сковороду, він заповзявся розпитувати її про смерть масонки.

— Краще тобі запитати в Карла, — порадила циганка. — Він там був, коли все це сталося, а я чекала їх разом із синьйорою Клементиною. Карло приїхав, сказав, що синьйора Тома померла й це сталося через безглуздий випадок. Більше я нічого не знаю… Але Карла тепер немає у замку. Й це добре, — підсумувала вона. — Тобі не можна хвилюватися.

— Сили вертаються до мене, — запевнив Григорій.

— Ти мало не вмер, — озирнулася в дверях Лейла. — Ми всі думали, що тебе тримали у в'язниці, такий ти був худючий.

— Це називається аскезою.

— Я вперше чую цю назву, вона нагадує ім'я павука, — Лейла щезла за дверима, залишивши у кімнаті мускатний запах й відчутну збудливу енергію.

Наступною відвідувачкою хворого стала Клементина. Вона з'явилася біля ліжка Григорія у супроводі вродливих молодих служниць, що урочисто несли срібну супницю з пахучим бульйоном, рушники, черпачки і тарілки.

— Як ти себе почуваєш? — поцікавилася красуня.

— Дякую, синьйоро, мені значно покращало, — Григорій хотів підвестися назустріч Клементині, але сил йому стало лише на те, щоби оперти голову на поставлену торчма подушку. Він щиро засоромився від цього прояву безсилля, за що отримав прихильні погляди аристократки і служниць. Клементина присіла на ліжко, захопивши значну його частину своїм рожевим атласним платтям.