Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Петра в’язали так, що в нього хруптіли кістки. Він уже не змагався, а плакав, ридаючи, як мале дитя.

8

Його поставили перед сотником Федором Даниловичем, наказним отаманом Данилом Харевським, війтом Семеном Герасименком і перед бурмистрами. При цьому було багато цікавих послухати цей перший розпит.

– Правда, Петре Гайдученку, що ти вбив Тимоша Мохну? – спитав сотник.

– Я вбив його, – відказав Петро.

– Чи живий він іще, пане війте?

– Ще живий, – сказав війт, – але непритомний.

– Скажи нам, Гайдученку, причину, через віщо ти забив Мохну, – сказав сотник.

– Причину цю виповість він сам, – відповів Петро. – А коли, дасть бог, помре, то судитиме нас господь.

– Ти вів себе, як захвоцаний, – сказав сотник, – але відповідаєш розумно.

– Це в нього буває, – виступила перед суд Гайдучиха. – Якесь наслання часом на нього находить, панове урядові, що й люди можуть посвідчити. Коли добре і розумно говорить, а коли як без розуму стає.

Петро повернув голову, щоб подивитися на жінку, але вона не захотіла зустрічатися з ним поглядом. Тоді дивне страждання поступило йому на обличчі.

– Суд не може розглядати цю справу, доки не оскаржить Петра Гайдученка потерпілий Тиміш Мохна, а коли він помре безсловесно, його рід, – сказав сотник. – І поки те станеться, забийте Петра в кайдани і прикуйте перед ратушем. Я ж сам навідаю Тимоша Мохну.

Він звівся, а разом із ним звелися й інші і вийшли з ратушу. Решта дивилася, як куватимуть Петра Гайдученка…

Мохна й досі лежав у дворі. Коло нього порався цилюрник, голова в Тимоша була зав’язана, а обличчя – наче паперове. Вряди-годи голова та смикалася, і тоді виривавсь із горла стогін. Заплакана жінка стояла обіч і тоненько схлипувала. Вона здригнулася на рип хвіртки і зирнула великими нетямущими очима на сотника, який заходив у двір.

– Чи не приходив до пам’яті? – спитав тихо сотник. Жінка кволо похитала головою.

– Може і не прийти, – спокійно сказав цилюрник. – Два удари сокирою по голові – цього забагато.

Сотник перемнувся з ноги на ногу: у дворі пахло кров’ю.

– Може, висловить свою долю щодо вбійника, – сказав нарешті сотник, – запам’ятайте…

Повернувся на закаблуках, а за його спиною знову тихо заскиглила Тимошиха.

Попростував на ратуш, і люди, які йшли за ним з цікавості, почали помалу розходитися. Він же йшов, наче не було за ним супроводу, спустив сиву голову й задумався. Тільки біля ратушу знову звів очі: закутий у ручні та ножні заліза, сидів тут Петро. Був припнутий, крім того, чепою до стіни, і кожен його рух озивався металевим дзвоном. Оподалік стояло кілька цікавих, які тому не розійшлися, що побачили сотника.

– Живий ще Тимоха? – спитав Іван Дячок.

– Слава богу, – відказав сотник. – Але надія в нього невелика.

Люди перезирнулися і потягли по вулиці в напрямі Мохниного обійстя. Сотник підійшов до зібганого у грудку Петра і спинився за крок од нього.

– То чим ви з Тимошем не поділили, га? Петро звів сині спокійні очі, але за мить знову їх опустив.

– Надто тихий ти, Петре, – сказав сотник. – Дурний був Тимоха; таких тихих, як ти, найбільше оберігатися треба.

Петро тихо схлипнув і відвернувся. Сотник зітхнув, перемнувся з ноги на ногу і труснув вусами.

– Дурні ви обоє, – сказав сердито і, повернувшись, неквапно відійшов.

9

Петро скоцюрбивсь у своїх ланцях і, спустивши голову на груди, сидів так доти, доки не спала на землю ніч. Була та ніч невимовне чорна, як і та, коли зник був із неба місяць. Вже давно затихли вечірні звуки, і місто навколо спало, навіть пси перестали лементувати. Тоді тільки розплющив очі Петро, але від того не стало йому видніше. Дивився туди, де ховалась у темряві його хата, і тихі часті сльози почали випливати йому на закостеніле обличчя, вимиваючи з душі відчай та гіркоту. Відчував, що від тих сліз вільготніше було йому дихати і начебто послабли на ногах кайдани. Тіло полегшало і стало майже невагоме. Тоді він і почув тихі, м’які кроки, але через ті сльози, що лилися йому з очей, не примітив, хто ж то до нього простує. Тихий шелест одежі причувся зовсім поруч, він пізнав, що так шелестить тільки одежа жіноча. Жінка спинилася біля нього, і він звів до неї заплакане лице.

– Ти? – спитав, гадаючи, що це Гайдучиха. Але не побачив її лиця й не почув голосу. Жінка уклякла біля нього і втерла, як маленькому, сльози.

– Зараз тобі полегшає, – прошепотіла вона. – Принесла тобі води, щоб умився й напився.

Він зчудувався: голос, який почув, не був знайомий. Жінка ж, певне, принесла з собою відро, бо сплеснуло водою, і він побачив, що ця вода світиться в ясній, ніжній долоні, що нагадувала пелюстку квітки. Рука торкнулася його обличчя й вмила його. І потекли йому на шию й плечі запашні іскристі струмені, а він раптом згукнув здивовано, бо проясніла від того темінь і побачив він ліс, густо зарослий лілеями й маками.