Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Трохи тобі допоможу, – прошепотіла жінка. – Покажи мені, де тебе болить?

Він показав на руки і ноги, і жінка плеснула на них водою. Тепло і радісно йому зробилося, і захотілося побачити свою невидиму й досі благодійницю.

– Хто ти і чому до мене прийшла? – спитав тихо.

– Так уже не пізнаєш? – проказала жінка. – Чи багато благодійниць може до тебе зараз прийти?

– Не гідний я твоєї ласки, – сказав він.

Знову подивився туди, де бачив луг, зарослий крином та маками, і йому здалося, що він таки й справді пізнає, хто до нього завітав. Але не міг повірити в таке велике щастя, не міг і не смів.

– Невже це ти, Жінко з цвіту? – прошепотів він.

Бона зітхнула тут, коло нього, простягла долоню і знову-таки, як маленького, тихо погладила по волоссі.

– Жінка з цвіту! – прошепотів він зворушено. – Боже мій, за віщо мені таке щастя?

Вона знову зітхнула і звелася. Вдивлявсь у неї з гострою пожадністю і, хоч і тепер не побачив її обличчя, уздрів її шати. Так, це було біле й червоне пелюстя – біле світліло в темені, а червоне горіло. Почув неземний запах, що відходив од неї, і не хотів, не бажав, щоб вона так швидко його покинула. Хотів їй щось сказати, вже смикнувся, задзвенівши ланцюгами, хотів висповідатися і попросити прощення, хотів бозна-чого, але натомість знову потекли йому на обличчя тихі, покірливі сльози. – Плач, – сказала лагідно Жінка з цвіту. – Плач, Петре, бо печаль свята!

Тоді він побачив ще одне диво. На голову жінці почала опускатися кругла іскриста зоря. Спершу ковзнула їй на праве плече і освітила прегарне, але таки незнайоме обличчя, відтак перекотилася на ліве плече і догоріла, розливши м’яке червонясте світло.

– Дякую тобі, що прийшла, Жінко з цвіту, – сказав він. – Тепер мені і вмерти не страшно. Не знайшов я іншого способу, щоб захистити себе і дім свій – немає в мене вже дому.

– Випий води, – сказала Жінка з цвіту й піднесла йому до вуст складені човником долоні.

Він випив ту воду пожадливо. Тоді Жінка з цвіту знову набрала повну пригорщ і знову піднесла. Він випив і це, а по тому зморено відкинувся до стіни, до якої був прикутий.

Жінка похилилася, щоб підняти з трави коромисло. Наклала відра і взяла на плече. Постояла якийсь час, дивлячись на нього, і знову не бачив він її обличчя, а тільки тінь. Зашаруділа одежа – Жінка з цвіту пішла. Ішла через дворище ратушу, і там, де ступала, виростали квіти. Петро зачудовано на все те дивився, бо одна нога Жінки з цвіту лишала квітку білу, а друга -- червону.

– Постій! – гукнув він їй услід. – Ти поранила ногу! Жінка спинилася і знову озирнулася до нього. І здалося йому, хоч не бачив її обличчя, що зовсім печальний був її погляд. І він не гукав на неї більше. Притулив долоню до очей, бо пізнав причину, чому кривавився той другий слід. Пізнав, але нічого не сказав, адже сам був у тому винуватий.

10

Вранці в міський уряд прийшли цилюрник і Тимошевий родич Степан Мохна. Минули скуленого під стіною Петра і зайшли у ратуш. Тут уже був війт Семен Герасименко, міський писар і один із бурмистрів.

– То що Тиміш Мохна? – спитав війт. Цилюрник із Степаном перехрестилися.

– Відійшов сьогодні вночі, – сказав поважно цилюрник.

– Чи приходив він до пам’яті?

– Оце ми хочемо і заявити панам урядовим, – відповів Степан.

– Він прийшов до пам’яті вчора пізно ввечері, – сказав цилюрник. – Була при цьому його жона Тимошиха, Степан Мохна, – він хитнув рукою на родича, – брат Тимофііхи Гнат Бубенко і я.

У цей час зайшов до ратушу й сотник Федір Данилович. Став, опустив вуса й слухав.

– Тиміш заговорив, – мовив цилюрник, – і заговорив притомно…

Він замовк, і війтові довелося його підігнати:

– Що ж сказав про свого вбивцю?

– Сказав, – увійшов у мову Степан Мохна, – щоб Петра Гайдученка не лаяли, а про себе він сказав: "Так мені бог дав… " І не благословив Гайдученкової смерті…

В ратушу зависла тиша. Війт перезирнувся з бурмистром, а сотник звів голову й пильно подивився на цилюрника та Степана Мохну.

– Це була остання воля покійника? Вони хитнули згідно головами.

– Це була остання його воля, – сказав цилюрник. На те сотник зітхнув.

– Запишіть це, пане писарю, до міських книг, – сказав неквапно. – А ви, пане війте, накажіть розкувати Петра Гайдученка.

Він вийшов з ратушу разом з цилюрником та Степаном Мохною. Степан та цилюрник подалися по домівках, а сотник підійшов до прикутого Петра.

– Помер Тиміш Мохна, – сказав він, і Петро здригнувся, злякано на нього подивившись.