Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Дивишся, наче я винувата, – заплакала раптом жінка, і сльози густо посипалися з її очей.

– Навіщо ж ти його прийняла? – спитав він.

– Бо ти не сказав нічого проти, – прожебоніла жінка. Петро сидів на лаві, спустивши голову.

– То от як він забирає в мене борг, – сказав незнайомим, здавленим голосом. – Хоче, щоб його дитину вигодували.

– А може, це бог захотів, щоб не жили ми бездітно, – несміливо обізвалася жінка. – І добро наше встеріг, і дитину послав…

Петро шумко звівсь із лави, ніздрі його тріпотіли.

– Бог, кажеш? – спитав з такою люттю, що жінка відступила злякано. – Бог на гріх не штовхає. Бог карає за гріх.

– Я не те сказала, – прожебоніла жінка.

– Не те?! – закричав він, схопивши її за барки і затрусивши. – Бо не казав я тобі його приймати!

– Але ж не забороняв?

– Не забороняв, бо хотів, щоб ти це на себе взяла. Щоб ти сама згодилася жити у злиднях, але з честю!

Тоді вона впала перед ним на коліна і звела заплакане, перекривлене лице.

– Убий мене, Петре. Я думала, для тебе це чиню, щоб жили ми по-людському. Гадала, минеться це і спливе з нас, як вода.

– Це не вода, а смола, – сказав він, відходячи. Опустив руки і знову став задуманий. Знову подивився на неї затуманеним, погаслим поглядом і впустився на лаву, віддихуючи. Тоді звів на неї очі: і досі стояла навколішки серед хати й ламала з розпуки пальці.

– А не чуєш вночі якогось шамотіння? – спитав насторожено.

– Та бог з тобою, Петре! Якого там шамотіння?

– Майже щоночі прокидаюся, – сказав він так само насторожено. – І чую, щось таки вповза в нашу хату, начебто гад…

– Я нічого не чула, – похитала вона головою і подивилася на нього перестрашено.

– То, може, це мені причулося, – сказав полегшено. – Ніч, то й сниться казна-що!

– Звісно, сниться, – сказала жінка, зводячись. – Думаєш про це весь час, от воно й привиджується.

– А ти про це не думаєш? – спитав знову насторожено. – Нічого тобі не сниться?

Вона махнула болісно рукою і почала поратися біля печі. Петро встав, підтяг на штанях очкур, бо дуже вихуд за цей час, аж штани на ньому не трималися. Пішов до дверей, однак спинився й засвітив гарячими очима.

– Я одного боюся, жінко. Чи не той це, про якого згадувати в хаті не годиться?

Жінка відсахнулась і злякано перехрестилася.

– Та бог з тобою, чоловіче! – згукнула вражено. Тоді обличчя його стало хитре й лукаве, а очі примружилися.

– А ти перевір його, перевір!

– Як же це перевіриш?

– Дряпни його чи вріж… Подивися, чи не чорна тече в нього кров.

6

– Ось і добре, що тебе побачив, – сказав Тиміш Мохна, вступаючи у хвіртку. – А то домовилися знатися поміж себе, а ти мене як чумного обходиш…

Тиміш підморгнув Петрові, а той безрушно стояв серед двору й тільки дивився.

– Отож запрошую тебе і жінку твою на погуляння, – сказав весело Тиміш і провів рукою в напрямку свого двору. – Вже я й музик запросив: Михайла Базавлука і Карпа Василенка. Юсько Корнієнко в мене гостює, Клим Стокоз і фактор індукаторський Стефан.

Петро подивився на Тимоша здивовано й зацікавлено. Брови йото зламалися, а очі стали тихі, майже голубі.

– Щось хотів спитати, Петре? – глянув на нього Тиміш.

– Чи вже казала тобі моя жінка, що дитину від тебе матиме? – спитав Петро скоромовкою.

– Вже і ти знаєш, – добродушно озвався Тиміш. На те Петро показав зуби, оскалюючись.

– А хто годуватиме дитину? – спитав поважно. – Роститиме і до пуття доводитиме?

– Звісно, ти, – сказав Тиміш по-дружньому і поклав на Петрове плече руку. – Отак і віддаси мені свій борг. Нічого ти мені не будеш винен, а я тобі…

– Значить, не твій я вже боржник, Тимоше? – спитав Петро, змружуючи одне око.

– Оце я й хотів тобі сказати, – зняв Тиміш з Петрового плеча руку. – І жінку твою залишу в спокої. А людей прикликав, щоб віддачу боргу засвідчили.

– Ти добрий, Тимоше, правда, ти добрий? Тиміш глянув на ошкірене Петрове лице і мимовільно погасив усміх.

– Ти, Петре, на мене серця не май, – сказав. – Не робив я нічого без твого відома й без угоди. Твоя жінка теж твою волю вчинила, і не май озлості й на неї.

Він підійшов до Петра близько й задихав, грізно поблискуючи очима.

– А я до тебе нічого й не маю, – знітився Петро. – Коли йти на те гостювання?

– Та зараз і підете. Тільки щоб мені тихо був!.. Пішов до дверей і переступив поріг. І побачив Петро його могутню спину, широчезні плечі, прикриті кунтушем, і масну шию. Від того засмикалася нервово ліва Петрова брова, він проковтнув сухий, іржавий клубок, що застряг у горлі, а очі метнулися по дворі, шукаючи захистку. Відтак здалося, що шарудіння Тимошевоі одежі, коли той відходив од нього, і було тим шарудінням, що чув його вночі; йому раптом захотілося заплющити очі й закричати на все горло тонко й пронизливо, щоб той крик досяг аж туди, під хмари, щоб стрепенулися всі батуринці і стривожилися, щоб вискочили із хати Тимофій і Гайдучиха, щоб хмари зірвалися там, у небі, з припону і впали на землю, покрили і сховали світ і його в ньому, щоб темрява прийшла і погасло сонце; щоб його крик підхопили люди й собаки і скажена паніка учинилася; щоб зник він у власному крикові і ніколи-ніколи сюди не повертався.