Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Тут уже ходили, з хазяйським виглядом роззираючись, Осип Орищенко, швагро Легенького, Тесько Сердюк, який зазирав уже і в хлів; на порозі стояла здивована і вражена Петрова жінка Тетяна, а Йосип Горський відштовхнув її з дороги і пішов у хату. Вслід за ним посунув отець Тимофій, презвітер Благовіщенської церкви, а також Артем Бандурка, що його прозивали Хлипоносом.

– На тебе, злодію, – сказав урочисто Кошанський, – зроблено виказ. Ми прийшли за наказом пана городового отамана зробити у тебе трус.

Петро звівся і вийшов з повітки, тримаючи перед себе зв’язані руки.

– Це щось не те, панове урядові, – сказав він знічено. – Нічого я ні в кого не крав…

– А чия це лубка? – крикнула гостро Марія Тимофіїха і помахала нею перед Петровим носом.

Петро зблід і випростався. Поворушивши пальцями зв’язаних рук озирнувся злякано. Двором сновигали люди, витягували з хати всіляке добро і звалюючи його на землю.

– Це моя лубка, – сказав Петро. – І таких у мене в господарстві багато…

– А скринька з грішми, сало, горілка?! – вигукнула Тимофіїха.

– Яка скринька, яке сало? – здивувався Петро і ще більше побілів.

Тоді пішла Тетяна просто на Петра і засичала тихо, аби ніхто не чув:

– От і прийшла на тебе пора, голубчику. Такого з себе тихого й гожого вдавав, а сам злодіяка! Повісять тебе, і не в’язатимеш мені світу!

Він смикнувсь у жінчин бік, але не сказав нічого, тільки облизав губи.

– Мої свердла! – сказав Осип Орищенко, показуючи їх людям.

– Ти ж мені їх позичив, – сказав Петро.

– Позичив? – повернув до нього освітлене недобрим оскалом лице Орищенко. – То, може, скажеш, що я і скриньку свою тобі позичав, вісімнадцять кіп грошей, три битих таляри, дві срібні чарки і срібний гудзик?

– Аж стільки! – сумно всміхнувся Петро. До нього підходив, тримаючи в руках рушницю, мушкет і пістоль, Тесько Сердюк.

– А про мою рушницю, мушкет і пістоль що знаєш? – спитав голосно. – Про путо залізне, що в мене пропало, киндяк і в’ялену рибу на десять золотих?

– Бог вас покарає, дядьку, – тихо сказав Петро. – Рушниця, мушкет і пістоль мої, і жінка моя про це вам скаже.

Але Тетяна стояла повернута до нього боком, половина обличчя, яке бачив, була залите сонцем, і тримала вона на вустах тоненьку червону гадючку. Очі її дивилися кудись поверх голів, наче хотіла побачити віддалік щось цікаве. Для цього витягла якомога шию і звела підборіддя: Петро раптом розширив, аж потемніли вони йому, очі: не дружину, а тяжкого ворога перед собою побачив.

– Що, жінко, – спитав тихо, – так багато лиха тобі вчинив, що допомагаєш напасть на мене насилати?

Але вона, здавалося, не почула його слів, бо рушила раптом від нього, простуючи просто до Степана Кошанського.

– Тут не все його крадені речі, – сказала голосно. – Багато чого тут мого власного є…

– Уряд розбереться, – сказав незворушно Кошанський, і його рот скрививсь у тонкій усмішці, тоді як брова ледь-ледь моргнула. На це ще більше здивувався Петро, зрештою, він сам мав на серці замок… Різко повернувся: через перелаз переступала переполошена Горпина.

– Що тут сталося, мамо? – спитала перелякано.

– Що сталося, не твоє діло! – озвірилася до неї мати. – Йди додому!

Горпина схилилась покірно, зирнула на зв’язаного Петра і, опустивши плечі, пішла назад до перелазу. Звідти знову зирнула на нього, і йому на серці потепліло.

З хати вийшов Йосип Горський, тримаючи в руках нову штаметову спідницю.

– Моя, ой, присій-богу, моя! Я тут знайшов, панове урядові, ще й своє дзеркало, кунтуш синівський тонкого сукна, коралевий, а в ньому капшучок грошей.

– Признаю до себе оці чоботи й оце барило! – сказав отець Тимофій. – їх украдено в мене, і знак тому, що ці чоботи якраз по мені.

Він закотив рясу, скинув старого, аж бурого, чобота, а взув нового.

– Хай панове урядові подивляться, – сказав, переможно всіх озираючи. – По нозі, як улиті!

– Поки що кидайте їх у купу, панотче, – сказав Кошанський. – Завеземо все до ратушу, а там спізнаватимете…

4

Петро дививсь у мале загратоване віконечко – просто на нього світив великий, повний і червоний місяць. Стояв серед неба, завмерлий і плаский, і на ньому чітко промальовувалося дві людські постаті: один стояв, розставивши ноги і звівши руки з вилами, а другий на тих вилах конав. Червона кров розливалася по світу і все мертвила чи присипляла. Збуджувала тільки собак та жаб: собаки валували, а жаби в недалекому ставі співали. Передражнювали, а може, й собі хотіли стати птахами. Хотіли злетіти вгору під те місячне проміння, щоб викупатись у ньому донесхочу. Деякі навіть стрибали для того з високих круч – перевіряли, чи не виросли в них крила. Ляпалися, однак, просто в червоне кружално відбитого у воді місяця, а потім довго й захоплено розказували, що вони й на місяці побували і там така ж вода, як і тут…