Все пізналось, поладналось – смуток серце чує.
Що там в тиші тужно дише, що за звук там знову?
Цокіт кінний, цокіт кінний, цокіт загадковий.
Прислухаюсь, напиваюсь того цоку з тиші –
І малію, й сутенію, бо то звук із виші.
Не впізнаю, не вгадаю таємничу мову,
Тож сумую, тишу п’ю я у порожнім дому.
РОЗДІЛ III
1
Петро утеклий другий
– А що, Петре, – почувся голос із темені, – добре тобі живеться з молодою жінкою?
Петро зупинився, наче хто його вдарив, і різко повернувся на той несподіваний голос.
– І хочеться тобі з мене кпити, Горпино? – спитав прикро.
– Чого ж кпити, Петре, коли твоє життя й мені на очі сльози вибиває…
Стояв серед вулиці, майже розмитий темінню, і тільки його русявий чуб білів.
– Бачиш, – сказав тихо, – зачепила-таки мене… А я й сам збирався до тебе заговорити…
– Нащо?
– Не знаю. Хотів перемовитись із тобою. Але де ти? Довкола було так темно, що він не бачив і за крок од себе. Стояв, наче в глибокій ямі, а вона в другій ямі, і розділяла їх земляна стіна.
– А що з того, що бачитимеш мене? – сказала Горпина. – Чи легше тобі буде, чи й мені?
– Хіба не знаєш нічого про мою жінку? – спитав він.
– Знаю, Петре. Саме тому й заговорила до тебе…
– Ще не забула мене?
– Хто ж таке забуває?
Він удихнув широко в груди повітря, і здалося, що воно цвіле, пріле, бозна-яке. Неподалець задзвенів ланцюг: хтось брав воду чи собака бігав по дворі.
– Чого ж мовчиш, Петре? Мав щось мені сказати.
– Мав, – відповів він. – Таке мені в душі колотиться. Давно те в думці…
Але він не сказав, що хотів. Неподалець зашелестіла одежа – з темені висувалася темна постать. Впізнав відразу Марію Тимофіїху і відсунувся до тину, майже злившись із ним, тоді як постать сказала голосно і владно:
– Це ти тут з кимось балакаєш, Горпино?
Але ніхто на це не відповів, і важка тінь похиталася до воріт. Тоді з-за тину висунулися прохолодні дівочі руки в білих рукавах і вклали Петру до рук якусь посудину.
– Поласуй, – прошепотіла Горпина. – Жінка тобі такого не дасть…
– Що це? – спитав Петро так само пошепки.
– Лубка з приливаними чорницями, – сказала Горпина. – Те, що ти найбільше любив парубком…
2
Марія Тимофіїха зайшла у двір до Петра Легенького, щоб перемовитися словом-другим з жінкою Легенького Тетяною. Вона побачила руку, що висунулася з повітки, – там спав на солом’яній підстилці сам Петро. І, може, не звернула б уваги на ту руку, коли б не була вона чорна. Тимофіїха навшпиньках наблизилася до повітки і придивилася: рука була вимазана чорницями. Очі Тимофіїшині скочили по повітці і спинилися на лубці, котра стояла на землі, – була та лубка зсередини також чорна. Гостра підозра спалахнула в Тимофіїшинім серці, і вона позадкувала, намагаючись ступати якомога тихіше. На вулиці побігла, розметуючи одежу, і хоч її гукнула зі свого двору Проциха, жінка шевця Проця, Марія нічого того не дочула. Ввірвалася вихором у своє обійстя, та не побачила перестрашених очей власної дочки, не спинилася, а метнулася до комірчини, де мала стояти зовсім така сама лубка з приливаними чорницями, яку побачила в Петра Легенького. Тимофіїха вдарила руками в боки й аж побіліла. Стояла й ворушила вражено губами. Тоді плеснула дверима комірчини, аж посипалася зі стін глина, і широким, сягнистим кроком подалась із двору, хоч дочка її аж двічі огукнула. По дорозі зустріла Палажку Пашинську і на ходу сказала до неї:
– Ходімо, Палажко, зі мною на ратуш. Злодія викриватиму!
Палажка Пашинська охоче приєдналася до Тимофіїхи, і вони вже вдвох не йшли, а майже бігли. Дорогою до них долучилися Орищенчиха, Горська й Сердючиха. Вони не вислухали, а випили схвильовану оповідь Тимофіїхи, і, поки слухали, до них підбігло ще кілька жінок. Не всі з них пішли на ратуш, деякі відстали від походу, метнувшись, маючи кунтушами й намітками, по своїх дворах.
Діялося це в гарячу пообідню пору, коли сонце пряжило так, що майже всі жителі містечка солодко спали. Подрімував і міський писар Степан Кошанський, тож коли ввірвалась у ратуш Тимофіїха і затарабанила, закидаючи Кошанського словами, той не зразу дібрав, про що йдеться, За спиною Тимофіїхи товклися кілька жіночок і поривалися й собі вставити слово, і Кошанському треба було струснути головою, щоб опритомніти з несподіванки. Він пробував уловити зміст у тому тарахкотінні, але бачив тільки схвильоване, перекошене обличчя Тимофіїхи, що завзято смикалося, – на голову писарю начебто хто каміння сипав. Тоді він грюкнув рукою по столі так, що замовкла, забувши стулити рота, Тимофіїха, а жіночки за її спиною охнули вражено, і тільки тепер всі побачили, що через довге сутінне приміщення ратушу провішується довга сонячна стяга і та стяга кінчається якраз на столі саме в тому місці, куди гримнув кулак Степана Кошанського.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу