Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Тоді Тимофіїха зрозуміла поважність моменту, ступила крок до столу і рівним голосом виповіла свою скаргу, тим більше, що у відчинені двері зайшов до ратушу, широко позіхаючи і хрестячи рота, городовий отаман Степан Лобода.

– Стаю перед вами, панове урядові, що минулої ночі в мене сталася пропажа: взято в мене лубку з чорничними приливаними ягодами. А ще в мене вкрадено з тої комори скриньку з новою оковою, в якій було вісім кіп грошей…

– Це все? – спитав Кошанський.

– Коли б то все, панове урядові. Вкрадено в мене, – Тимофіїха заникнулася, але продовжила сміливо, – дві носатки горілки, ціле сало і п’ять кварт олії в горщику…

– На кого кладеш підозру? – спитав городовий отаман.

– Тільки на Петра Легенького, мого сусіда, – прорекла Тимофіїха й озирнулася, наче шукала підтримки в жінок, що прийшли разом з нею.

– Петра Легенького? – перепитав радісно Кошанський, і очі його схвильовано заблищали. – Оце так, пане городовий, новина!..

Петро ж Легенький у цей час спав. Йому привиділося, що йде він по хмарі лискучій та срібній, тримаючи притиснуту до грудей лубку з приливаними чорницями, опускає туди руку, як ведмідь у вулик, і зі смаком їсть. В роті в нього неземне блаженство, бо приливані чорниці любив над усе. Побіч нього йшла не його жінка, а таки Горпина, яка й винесла йому цю лубку, і вони вряди-годи любовно перезиралися.

– Заведу тебе, Горпино, в чужий край, – казав він мрійливо, – там у золотих коритах свині мигдаль їдять, а горобці ходять у срібних панчохах. Там лобода росте, як у нас дерева, і родять на ній вареники та пироги. Я вже напитав туди дорогу, і ось веду туди тебе.

Горпина сміялася і хитала недовірливо головою.

– Чи не той це край, – спитала вона, – де гарбузи мають золоте насіння, отаке, як биті таляри?

– Еге, той, – підхоплював Петро. – І гарбузи ці не валяються по городах, як наші, а висять у повітрі, як надуті пухирі. Вони так і рвуться в небо, і гудиння їхнє таке натягнуте, що торкни ненароком – і зазвучить, наче струна…

– Треба було тобі на мені одружитися, і я б з тобою хоч на край світу пішла б, – сказала сумно Горпина. – Тепер мені гріх із тобою знатися…

– Але ж знаєшся? – спитав він переможно, і Горпина зітхнула.

– Боюся, що не до добра все це. Бог нас покарає.

– Бог карає тих, що лихо на землі чинять, – сказав він. – А хіба це лихо – любити? І чи не хотів я оженитися з тобою, чи не засилав старостів?..

Стояло в повітрі натягнуте гарбузове гудиння, десь високо біля хмар золотом грали роздуті гарбузи; яскраво-білі свині йшли по кисельному березі, щоб напитися з річки молока; горобець у срібних панчішках сів на край золотого корита і зацвірінчав; хтось невидимий, може, вітер, а може, якийсь чарівник, торгав огудиння-струни, тиха музика наповнювала повітря, начебто гули десь поруч важкокрилі джмелі; мед крапав із вербового листя, і під кожною вербою лежало по медовій колоді; лобода тягла м’яке зелене гілля, і з нього звисали рум’яні, випечені пироги. Петро зітхнув і послав руку в лубку, а Горпина засміялася дзвінко, зовсім так, як колись уже зовсім давно.

Спершу йшли міські слуги на чолі зі Степаном Кошанським, за ними Марія Тимофіїха з жінками, що супроводили її до ратушу, і доки дійшли вони до гетьманського фільварку, на якому сиділи Шептаки, в котрих і жив Петро Легенький, майже з кожного двору вийшли чоловік чи жінка і доладналися до походу. Всі йшли, не дуже й розмовляючи, важкою однодушною юрбою, навіть дихали злагоджено, адже таке не часто трапляється і на вулиці, і в містечку.

– Станьте, люди, довкола двору, щоб він не втік, – сказав Кошанський, і юрливі постаті побігли вздовж тину, оточуючи обійстя.

Степан Кошанський урочисто переступив через перелаз й опинився у зарослому травою дворі, де тільки й було, що кілька поросят, які завзято бабрались у кориті.

– Оце він і є, – сказала Тимофіїха і показала на руку, що й досі визирала з повітки.

Кошанський став раптом пружавий і легкий у ході. Озирнувся і показав слугам, щоб стали біля повітки. Тоді кинувсь у розхилені двері й упав раптом на Петра Легенького всім тілом, хапаючи його за руки й заломуючи їх. Двоє слуг кинулися на поміч і миттю зв’язали Петра мотузкою.

– Подивіться, люди, на його долоню! – сказала голосно Марія Тимофіїха. – А онде й лубка. – Вона кинулась у повітку і переможно підняла вгору посудину.

Петро нетямковито кліпав очима і злякано водив поглядом по людях, котрі заповнили його двір.