Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Є у вас гості, дядьку? – спитав чоловічий голос.

– Нема! – видихнув смотритель.

– А Мошко казав, що є. – Темна постать підійшла до вікна, за яким спав Ковальський, і спробувала зазирнути.

– Іди звідси, Гнате, – сказав із мукою в голосі смотритель. – Не накликай на мене біди. Я й так нещасливий, що маю такого, як ти, небожа…

– Соромитеся, дядьку? А нема чого. Живете злиденно й труситеся, як осиковий кілок. А я живу, як багнеться…

– До часу це, Гнате, – сказав смотритель. – Зловлять тебе, згноять у тюрмах.

– Не продасте – не зловлять, – сказав розбійник. – Я вмію ховати кінці.

– Я тебе не продам, – сумно відгукнувся смотритель. – Твої дружки тебе продадуть.

– Звідки знаєте?

– Це в біблії сказано: потаємне стає явним. Так воно й бува.

– Вовків боятися – в ліс не ходити! А я прагну пожити в цьому світі. Хочете, і вам грошей дам.

– Не треба мені твоїх грошей. Я на хліб чесно собі заробляю…

– На сухарі, а не на хліб, – сказав сердито чоловік. – А на вашу станцію я колись таки нападу. Бо негарно виходить: на інших нападаю, а сюди ні. І дурний здогадається, що тут нечисто. Від цього ниточка й до мене може протягтися.

– Залиш мене в спокої, Гнате, – ледве не заплакав смотритель. – Чого заповзявся на мою душу? Чи вчинив я тобі щось лихе?

– А мені й ті, кого грабую, не зробили нічого лихого, – тихо засміявся чоловік. – А коли життя понуджує, чиню, як поведеться.

– Невільник ти уже, Гнате!

– А ви, дядьку, не невільник? Зі своєю службою та чесністю? Ви ще більший невільник, бо я хоч із неволі своєї немалий гріш здобуваю, а ви киснете у злидарському багні.

– Мені добре в моєму багні, Гнате. Я убогий, зате ніхто мені вслід не плює, от що!

– Байдуже про мої сліди, – сказав розбійник. – Винесіть хоч пляшку горілки на відкупне.

Смотритель зітхнув і пішов на станцію. Я стояв у тіні, виставивши пістолета. Досить було натиснути на гачок, і розбійник упав би мертвий. Але я цього не зробив. Не моє це діло, та й не нападав він на мене. Не збираюся я світ рятувати від зла, а тільки вимічаю його. Досить з мене, що все таємне, яке відчув на цій станції, прояснилося: хай той нещасний смотритель сам вив’язується з цієї пастки.

Рипнули двері, смотритель ішов із пляшкою в руці.

– От бачите, дядьку, – засміявся чоловік, – зовсім малу беру з вас данину. З пейсатого я тричі більше беру.

– Але й даєш йому, – сказав зморено смотритель.

– Даю, бо беру. Можу й вам дати…

– Не приходь до мене більше.

– Це вже ви забагато хочете. Випийте, дядьку, щоб був я певен, що не труту ковтаю.

Смотритель приклався до горлечка.

– Хіба я міг би когось отруїти? – спитав, оддихавшись.

– Це вже не вгадати, – мовив розбійник. – Я часом сам собі не довіряю.

Він приклав пляшку до рота, рідина забулькала.

– Добре питво, дядьку, їй-бо, добре! – сказав він. – Я б вас, може, й справді покинув напризволяще: живіте собі та гнийте. Але раз на вашу станцію нападу, тоді мене з вами люди не в’язатимуть, вам же із того ліпше буде.

– Не можу тобі цього дозволити, – сказав смотритель,

– Звісно, не можете, – відповів розбійник. – Бо я дозволу у вас не питатимуся.

– Сьогодні в мене немає гостей, – сказав смотритель.

– Може, й нема, – відповів, одпивши, розбійник. – Прийду іншим разом, не сам. Не беріть мені цього на карб, дядьку…

– Мене тоді з посади проженуть, – тоскно сказав смотритель.

– Не ви ж грабуватимете?

– Воно так, – печально сказав смотритель. – Але начальству жертовного козла завжди тра, а я до того якраз надаюся.

– Звісно, надаєтеся, – коротко відказав розбійник. – Бо ви, дядьку, плохий…

– А як мені вберегтися, га? Як уберегтися в цьому світі чесному чоловікові, як йому залишитися з чесною душею та сумлінням?

– Хочете взнати як? – засміявся розбійиик. – Можу сказати, наука це проста. Треба вдавати, що ви чесний. – Він перекинув пляшку так, що на її денці блиснуло місячне проміння.

РОЗДІЛ IV

У Житомирі я зупинивсь у заїжджому домі, при якому був трактир. З Ковальським ми розпрощалися досить стримано: в такому невеликому місті, в якому опинилися, нам годі було не зустрічатися, але інтересу до свого колеги я не мав, як, зрештою, і він до мене. Отож відразу ж забув про нього – належало мені з’явитись у гімназію, яка була розташована на Вільській вулиці. Я одяг нову віцмундирну пару й урочистою ходою рушив на візит до директора.

Ішов і роздивлявся навсібіч, вишукуючи в людях та будинках те, що варто було б запам’ятати, адже це місто мало стати довготривалим моїм осіддям. Однак і вулиці, й люди були досить невиразні.