Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Тим часом директор проголошував переді мною промову, яку, певне, повторив за своє життя не один десяток разів:

– Знайте, що я учителів не балую, інакше ваш брат працювати перестане. Коли вашого брата не тримати в чорному тілі, то починаєте зазнаватися і проповідуєте дітям шкідливі ідеї, а доглянути мені за всіма ніколи. На мені, шановний, лежить стільки турбот, що жоден смертний не в силі їх виконати, адже я управляю не тільки учбовою частиною, але й господарчою. Нагород не буде. Матимете чотириста двадцять карбованців у рік – це майже стільки, скільки одержую я; зрештою, учителям і не потрібно більше одержувати, щоб не зіпсувалися.

Я все ще розглядав свого нового повелителя. Живе досить скромно й економно. Має родину, яку любить, дисципліну в гімназії тримає. Особливого впливу, щоб підняти навчання в гімназії, не чинить – це, здається, не найгірший тип начальника.

– А як щодо квартири? – спитав я. – Чи не допомогли б мені пристойно влаштуватися?

– Я? – перепитав зчудовано директор і раптом відвернувся від мене до вікна.

Залишалося вчинити те, що роблю в таких ситуаціях, тобто я щез. Не цікавився, яке враження справив на нього: непотрібно мені це. Але ні, я лукавлю. Знав, яке враження справляю на людей: одні мною бридяться, а інші мене побоюються. Є ще й треті: ті й бридяться, і побоюються. Люди нутром відчувають, що я усвідомлений про діла і справи їхні, а кому це подобається? Зрештою, ніколи й ні про кого не доніс я начальству, як учинив це Петров, з яким учився я на одному курсі, через що так тяжко постраждав професор Костомаров зі своїми товаришами; ніколи не був я і кляузником. Люблять мене чи не люблять – це справа другорядна, головне, не мати мук сумління. "Коли не можеш уподібнитися до янгола, – проповідував колись мій батько, – то й не будь ним. Людиною будь, але з чистим сумлінням". На учнів управу я знайду швидко, в цьому був переконаний. Згодом так воно й сталося, бо коли я вперше переступив класний поріг, то постав перед ними загадковим незнайомцем, тоді як про них знав усе. Перше, що вони мені вчинили: замість викликаного двійочника поставили на очі відмінника, покладаючись на те, що не знаю їхніх прізвищ. Я сприйняв це спокійно. Вислухав відмінника і поставив йому, а не тому, кого удавав, двійку.

– Ви відповіли за Карпова, – сказав я. – А тепер відповідайте за Левандовського.

Клас був уражений: на мене дивилося кільканадцять пильних і насторожених очей, і я не відчув до них відрази. Всміхнувся й раптом почав розповідати їм про них самих:

– Ви, Гольченку, – сказав я прищавому хлопцеві з останньої парти, – не дивіться на мене, мов янгол. Бо ви не янгол, коли вириваєте, а то й крадете в товаришів бутерброди. А ви, Мигальський, не дуже радійте, що шпечу вашого кривдника, – кожен знає, що це ви осквернили перед початком занять вазон. А ви, Михальський, не регочіть із того, що ваш товариш попався. У вас під партою захована книга, яку, по-моєму, вам ще не годиться читати. Мені приємно, що ви спаленіли, Михальський, а ваш товариш Гатнер може спаленіти більше. Маєте деякі погані, потаємні звички, чи не так, Гатнере?

Я дивився, як запалав уже Гатнер, і змушений був прикусити язика: не можна передавати куті меду. Клас уражено мовчав, усі дивилися на мене з таким зачудуванням, наче я впав із місяця. Знав: у цьому зачудуванні гніздяться початки ненависті до мене, затятої дитячої ненависті, котра значить те ж саме, що й страх. Хтось уже назвав мене подумки "шпигуном", але більшість – "сатаною", виходячи з особливого звучання мого прізвища, і це, здається, приклеїться до мене, як смола. Я й хотів викликати саме таку реакцію: відтепер на моїх уроках пануватиме тиша. Чутка про мене, як вітер, пройде гімназією. Я ж підтримуватиму той страх, плекатиму його й роститиму; можливо, трохи його перейде й до вчителів, і вони не набридатимуть мені своїм бажанням заприязнитися. Залишать мене у спокої, не втягуватимуть у свої товариства й партійки, але терпітимуть мене, бо нікому з них зла не вчиню. І хоч те честі мені не додасть, не буду для них і нестерпний. Репутація може бути бездоганна тільки в того, хто тримається від решти на належній відстані.

У перший тиждень я жив у готелі, і це складало основну незручність мого життя. Я недаремно звернувся був до Траутфеттера з проханням пособити мені з квартирою: побіч із гімназією був покинутий власниками старий дім, де були вільні квартири, які віддавалися безплатно вчителям, – дім був у віданні гімназії. Але директор, певне, й справді хотів тримати мене в чорному тілі, і квартири не запропонував, хоч я звернувся до нього в цій справі і вдруге. Тим часом у готелі, де мусив за кімнату платити непомірне, сталася пригода, яка докладається до всіх інших у моєму житті, і я мушу про неї розповісти.