Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Не ліпшої я думки і про свого діда в четвертому коліні Петра Турчиновського, якого також обуяла писальна гарячка, а судова система його часів викликала в мене щирий сміх. Цей мій дід, як і дядько, виголосив в одному місці філіппіку своєму напівбожевільному дідові Іллі, з чого я виснував, що вони один одного варті. Прочитавши це друге, не менш вигадливо створене писання (до речі, також оправлене в шкіру із застібками), я із сумом подумав, що ганебна схильність до спілкування із простолюддям була одним із фатумів нашого роду; зрештою, чи не те саме штовхнуло було осмішеного капітаном Котляревським мого діда (зауважу, що це він переробив наше прізвище з Сотановського на Сатановського) залицятися до гарної простачки Наталки (ім’я пан Котляревський змінив); різниця між дідами була та, що Сатановський не мудрував лукаво, як це чинив отой утеклий Петро (знову-таки якась фатальна схильність до утечі), і зумів знайти в собі силу й мудрість утриматися від такого нерозважливого кроку, як нерівний шлюб. Скажу відверто, була у мене навіть думка знищити обидва фоліанти: я вважаю це писання шкідливим навіть для історії нашого роду – через те, зрештою, я їх у дядька Ксаверія й випрошував.

Однак моя схильність до писання, очевидно, саме від цих моїх дідів – решта з нашого роду такою лихою пристрастю не була бита, вони надійно сховали своє добро і зло в попелі часу – і слава їм за те! Я ж маю одмінну систему мислення від моїх дивакуватих предків і принаймні можу похвалитися одним – здоровим глуздом і холодним розумом…

Я так задумався, що мене ледве не зачепила панська карета, і, щоб провчити мене, візниця змахнув пужалном та й уперіщив через спину батогом, аж я впав на узбіччя дороги. Лютий і ображений, схопився я за каменюку, але камінь випав мені з руки: добре я виглядатиму, коли про це донесуть в учбовий округ. Тому я згадав уголос дідька рогатого й перестав лазити, як хлопчак, по генеалогічному дереві роду свого, а потеліпався до заїзду, щоб знову зустрітися зі своїм пригніченим співподорожанином і знову з’їсти обід, який вже тому не смакуватиме, що дорогий.

Цей станційний смотритель був упертіший інших і знамірився вичавити з нас хабар – чинив-бо нам упродовж другого дня всілякі прикрості. Одне те, що заборонив нам роздягатися на ніч, друге, що виганяв вряди-годи з приміщення, бо там начебто мали прибирати. І хоч слідів того прибирання ми не помічали, мусили тулятися по дворі: Ковальський – у звичний спосіб присівши навпочіпки на ганку, а я – ходячи дорогою. Одного разу мене ледве не хвицнув на велику втіху візникам та смотрителеві кінь, при цьому смотритель на візника навіть не нагримав.

Роздратований, я рішуче підступив до нашого мучителя.

– У вас є вільний кінь, – сказав я, – чому не запрягаєте? На мене дивилося сіре обличчя із сірими бакенбардами і пелехатими бровами, і я відчув, що цей чоловік дізнає невідь од чого задоволення, розглядаючи мене так.

– По-перше, – сказав він, загинаючи пальця, – у воза належить запрягати не одного коня, а двоє; по-друге, цей кінь не казенний, а мій власний. Я ж свого коня даремно запрягати не збираюся, бо це, як самі, пане, можете здогадатися, мені ні до чого.

Постояв супроти мене, перехитуючись із носків на закаблуки, а тоді, різко повернувшись, закрокував геть.

Обід нам подали нікудишній, наперед визначивши ціну і пропонуючи, коли нам невдогодно, від нього відмовитися. Ми покірно заплатили стільки, скільки від нас вимагали, і я ледве стримав гостре бажання вилити той борщ смотрителеві на голову. Але, як завжди, уявив собі погані наслідки, які можуть нашкодити мені в службовій діяльності, і вчасно заспокоївся.

"Дай боже, – подумав я, дивлячись на смиренно-іронічну пику смотрителя, коли наступного ранку ми виїжджали, – ніколи нам більше в житті не здибуватися".

– Може б, панове, купили щось на дорогу з харчів? – услужливо схилився смотритель, і я побачив, що мій супутник Ковальський усміхається. Блідою, смутною усмішкою, в той час як очі мав серйозні й нестерпно-печальні.

– Поганяй! – гукнув я візниці, і мені здалося, що за спиною почув глузливий смішець.

Озирнувся, але смотритель був зайнятий розмовою з іншою парою подорожан, які тільки-но приїхали. Мав нові жертви й забув про старі.

Тепер я знову міг спокійно віддаватися утішному ритму їзди, і так триватиме до чергової станції, де можуть виникнути нові утруднення. Але не хотів про це зараз думати. Мій супутник, як і раніше, був мовчазний, печальний і не заважав мені розкошувати. Коні плелися ледве-ледве, бо й цього разу дістали ми сухенних кляч, але добре вже те, що вони були.