Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Зараз я їду до міста, де мене не знають, – мовив Ковальський. – Там ніщо не нагадуватиме нещастя. Як гадаєте, вдасться мені втекти?

Смикнув плечима: не любив утішати та й не хотів. Було б це, зрештою, марно: що значить утіха, коли людина її не шукає?

– А ви самі, – спитав я, нахиляючись над столом, – не чуєтеся на гріхах? От недавно висловили ідею про федерацію слов’ян, а це супротивна існуючому ладу думка. Чи не чули ви про кириломефодіївців, а серед них такого собі художника Шевченка, котрий замість малювати писав обурливі вірші?

Ковальський заперечно покрутив головою.

– А я чув. Вони хотіли того ж самого, що й ви, і всіх їх розіслано по ведмежих кутках. Ось ваш перший можливий гріх…

Горбун дивився на мене з жахом чи з подивом. Годилося б зупинитися, але щось невідоме рухало моїм язиком.

– Другий ваш більший гріх: нарікаєте на бога, який забрав у вас родину. Ототожнюєте його з дияволом і готові зневіритися. Безвіри ж – найбільше лихо в державі і для людського суспільства, це вони руйнують лад і закони. Отож не будьте такий категоричний. Коли б знав вас ближче, то виповів би вам ще не один десяток гріхів. Немає на світі святих людей, а грішники є, пане. Всі, всі – грішники, і каятися треба, не нарікати…

Я вже говорив із непристойним пафосом – очі, що зоріли на мене, були по вінця налиті жахом.

– Вибачайте, пане, – сказав горбун, зводячись. – Вибачайте, що завів цю балачку.

Я виколупнув із зубів застрягле м’ясо. Гмикнув і кисло подививсь у вікно, за яким сіро висіла дощова заслона.

Після тієї розмови Ковальський замовк, і між нами запала довга мовчанка, яка й тривала до кінця нашої мандрівки.

У першу ж ніч проїхав після побачення з государем у Варшаві Бібіков. Цей проїзд супроводжувався незвичайним шумом та метушнею. Спершу на станцію прискакав посланець, і смотритель почав горлати й грюкати дверима. За вікнами затупотіли коні, хтось гарикав. Я присунувся до шиби, якраз тієї, що тріснула навпіл, і побачив серед дворища станції запалені смолоскипи, а довкола моталися туди-сюди схожі на тіней люди. Я сидів, позіхаючи, й байдуже за всім стежив. Ковальський, незважаючи на своє горе й крики, спокійно посопував носом – лежав на лаві скорчено й завмерло. Я тихцем позаздрив його витримці – мені дано жити життям нервовішим і неспокійнішим. Мимоволі подумав: чи не поспішає так нагло Бібіков, заскучавши за красунею графинею, – їм, сильним світу цього, стелиться під ноги зелена дорога, а всі бажання їхні – закон. Але і їх б’ють ті ж таки пристрасті й прокляття, і нікуди їм од них не втекти, навіть по зеленій дорозі.

З темряви випірнула карета, голосно закричав смотритель, побіг, ведучи за собою коней, візник, утомлених поспішно випрягали – карета в цей час німувала, можливо, генерал-губернатор спав. Зрештою, шарпнули коні й помчали разом із повитим сном екіпажем у ніч, після чого відразу ж згасли смолоскипи, а я втішився, що вранці ми таки залишимо цей заїзд і не доведеться мені ще раз трусити своїми копійками.

Але вранці смотритель подивився на мене, як на набридливу комаху.

– Ви наче генерал-губернатор, – сказав він. – Маєте нагальну справу?

Я показав казенну подорожню, але безуспішно.

– Коли буде все гаразд, – відказав смотритель, – і з’являться коні, поїдете завтра вранці, а в найкращому випадку – вночі.

У цей час вийшов на ганок горбань, сів там навпочіпки і вперся спиною об стіну. Його незворушність мене роздратувала.

– А чому ви не добиваєтеся коней? – спитав я.

– Бо нікуди не поспішаю, – смутно обізвався Ковальський.

Дощ уже перестав, і дорога світила силою калюж, розкиданих по ній. Була ніби побитий ополонками лід, калюжі немов припіднялися над сірим тілом шляху й мерехкотіли. Навколо сутінно й порожньо, стелилося голе поле, і від усього того пролазив у душу сірий смуток. Я пішов уздовж дороги, бо сидіти на станції остогидло, і мимоволі згадав слова Ковальського, що, може, в світі й справді все владновано так, аби перешкоджати людині погідно жити. От і мені скільки разів усовували в колеса палиці! На щастя чи на горе, ми призвичаюємося до такого стану речей, і це рятує нас од зайвого роздратування. Поступово покірнішаємо й духовно всихаємо, через що тільки молодь може в нашому суспільстві бунтуватися, всі інші мовчки терплять. Так було за дідів і прадідів, так було і за наших батьків.

Мимоволі згадав я, йдучи отак без мети вздовж дороги по мокрому сірому піску, свого діда – супротилежність батькові моєму.