Валерий Шевчук - Око Прірви

– Скільки з нас візьмеш? – спитав він.

– Плату беруть найняті провідники, а я учень святого Микити, проведу за так.

– Чому звеш Микиту святим? – спитав Созонт. – Святими канонізують людей по смерті, і робить це церква.

– Святий не чиниться від канонізації, а своїми ділами й чудами, церква святого тільки визнає чи не визнає. Микита живе життям святого, – сказав категорично юнак, причому жоден м’яз не здригнувся на його обличчі.

– Твоя правда, – сказав Созонт й пішов у двір. У прочілі з’явився Кузьма.

– Чому на тобі така одежа? – спитав диякон, розглядаючи юнака. – Чи ти інок, чи послушник?

– Я учень святого Микити, – мовив юнак. – А одежа така, яка може бути. В нас нема кравців, шиємо як уміємо з полотна, що його жертвують селяни.

З’явився і Павло, чухмарячись – у хаті були блощиці й, певне, допекли йому. В мене самого свербіло тіло.

– Чи багато людей приходить до Микити? – спитав Созонт.

– Приходить досить, коли більше, коли менше. Але не всіх до нього допускаємо; зокрема жінки, які хочуть прохати його заступництва, мусять стояти віддалік од святого місця, і жодна в загорожу ввійти не може.

– Чому ж так? – запитав я.

– Бо жінка, як каже святий Микита, – посудина для диявола. Окрім того, не пускаємо й таких, котрі приходять із порожнього інтересу, щоб тільки подивитися на святого. Коли приходять до нас, повинен мати нужду в цьому. Хто ж іде з нечистими помислами до святого, то хай ліпше не йде – болото таких пожирає. Отож, перш ніж повести вас, маю кожного розпитатися, маєте казати тільки правду. Хто ти такий? – юнак підняв на мене неживі очі, аж морозець пройшов мені по тілі.

– Каліграф та рисувальник, – мовив я. – Списав у Пересопниці Євангеліє, прикрасивши його малюнками й орнаментами аж так, що кажуть люди: мало є подібних красою й роботою.

– Як тебе на ймення?

– Михайло Василевич.

– Чому йдеш до святого?

– Прийшов до Житомира, щоб списати й намалювати нове Євангеліє, але снага до роботи пропала. Не можу малювати й писати, тремтить рука і не стає уяви, тобто виходить, що в мене пропав хист.

– Святий Микита тобі допоможе, – мовив юнак, – якщо прийдеш до нього з вірою. А тебе як звуть? – повернувся до Павла.

– Павло Гутянський, – відповів той.

– Що тебе веде до святого?

– Побиває падуча хвороба, – сказав Павло. – Був я у печерських святих отців, які пообіцяли мене вилікувати, але їм це не вдалося.

Юнак завмер, дивлячись на Павла мертвими очима.

– Це не хвороба, а біс тебе мордує. Святий Микита тобі допоможе. Але пам’ятай: не лікує він тілесних болячок, тільки духовні. Що веде тебе? – повернувся до Кузьми.

– Був із ним разом у Жидачівському монастирі, – сказав Кузьма, – тобто жили ми братами по обителі. Хотів би зустрітися з ним як із братом.

– Цього недостатньо, – сказав юнак. – Святий Микита відлучився від тлінного і грішного світу і не зважає на родичів, колишніх приятелів чи знайомих – братів у нього в світі нема. Чи маєш якусь біду духовну?

– Біда моя в тому, – сказав Кузьма, і оченята його стали цілковито круглі, – що в кожній людині мені вбачається сатана.

– Бо так воно і є, – гостро відказав юнак. – Сатана ніде інде не живе, тільки в людських душах. Гріхи людські – то діло сатани, а безгрішних людей не буває. Коли тільки це, не підеш до святого місця.

– То сатана сидить і в ньому? – здивовано спитав Кузьма. Юнак трохи знітився. Це вперше на його безпристрасному обличчі з’явився якийсь вираз.

– Святий Микита із сатаною воює, – мовив гостро юнак

– Чому б не хотів повоювати і з моїм? – спитав Кузьма.

– Бо за Господнім приписом кожен має воювати зі своїм сатаною сам.

– Але його ж ти береш із собою? – показав Кузьма на Павла. – А його хвороба, як сам сказав, – біс.

– Біс і сатана – не одне і те ж, – рівно повів юнак. – Біс – це наслання, тому й проганяється, а сатана – вроджене, дане людині від першогріховності її, і з цим людина має воювати сама.

Тоді одне кругле очко Кузьми ніби применшилося чи прикрилося повікою, як у курки, в той час як друге не змінилося.

– А коли скажу, що нетвердий я у вірі? – спитав він.

– Тоді тим більше до святого тобі не треба йти, – прорік юнак. – Хто йде до нього без віри, того дорогою пожирає болото.

– Віриш, що болото має розум? – спитав, пильно на юнака дивлячись, Созонт.

– Воля Божа тут діє. Через святого Микиту.

– А що, коли я скажу, – втрутився Кузьма, все ще три маючи одне око приплющеним, – що мене пожирає печаль?