Валерий Шевчук - Око Прірви

Розповів Автоном про свій сон, і про зустріч із Калістратом, і про розмову їхню у церкві. Всі почудувались із того вельми, тим більше що ніхто тієї утрені брата Калістрата у церкві не бачив, але могло так бути й тому, що ніхто на нього не звертав уваги, як на останнього в цьому світі, хіба хотів скористатися його послугою чи вилити на нього своє зло. І всі вони, в тому числі й Кузьма, кинулись у поварню, щоб уклонитися рабу Божому, але й у поварні його не було. Інші кухарове сказали, що не був він на роботі й учора. Тоді побігли всі до його келії і там знайшли задубілого його трупа. Але виглядав зовсім як живий, навіть усмішка застигла на мертвому обличчі. Тоді всі жахнулися непомірно, а найбільше ієромонах Автоном, бо розмовляв у церкві не з живим, а мертвим Калістратом.

Потім він оповів, що зайшов до церкви і на тому місці, де відбулася їхня розмова, побачив бридкого, червоного черв’яка, який ще звивався на кам’яних плитах. Узяв його в долоні й виніс на світло, заніс до монастирського саду і за копав під однією із яблунь. Відтоді та яблуня довго й щедро плодоносила.

Запала тиша, ми мовчки переживали цю історію.

– А що сталося з тими яблуками? – спитав Павло.

– Яблук більше ніхто не бачив, – відповів Кузьма. – Можливо, їх сховали монастирські старші, а може, забрав із собою Автоном.

– Забрав куди? – спитав Созонт.

– Може, туди, звідкіля їх узяв, – мовив Кузьма, бо ніхто відтоді Автонома не бачив: чи покинув монастир, чи щось із ним сталося. Але після похорону Калістрата він відразу ж з монастиря зник, нікому й слова не сказавши. Відтоді невідомий був, адже сам сказав: не може потрапити до раю живий чоловік, навіть уві сні, перетворившись у птаха. Отож, можливо, він птахом у цьому світі став. Чи маєш сумнів в оповідженому, брате Созонте?

– Маю, – сказав Созонт. – Історія надто гарна, щоб бути справжньою. А все гарне короткотривале у світі, бо тлінне. Отож історія твоя, якої я й справді не зустрічав у книгах, тлінна, бо гарна.

– Бійся Бога, брате Созонте, – сказав, невідь-чому розгнівавшись, Кузьма. Згадай слова Якова: "Хто має сумнів, той подібний до морської хвилі, яку жене й кидає вітер". А щодо краси сказано у Псалтирі: "Прив’яжи до стегна свого, сильний, красу свою", та й Сіон називався верхом краси.

– Отже, цю байку склав ти, Кузьмо, коли так її захищаєш? – спитав Созонт.

– Ти сатана, – зашипів Кузьма. – Справжній сатана.

– Ні, Кузьмо, – сумно відгукнувся Созонт. – На жаль, я той, що подібний до морської хвилі, що її жене й кидає вітер.

– І цим хвалишся?

– І цим печалюсь, – мовив так само сумно Созонт. – А печалюся тому, що хробак сумніву гризе і тлить не менше, як хробак марновірства. А там, де точить хробак, хто говоритиме про вічне й нетлінне? Ми ж люди, думки наші і тіла, справи наші й будівлі, чуття наші й навіть казки чи байки – паша для хробака. Хоча є й інша правда.

– Чому Калістрат назвав себе хробаком Божим? – спитав Павло.

– Бо хробак так само Боже створення, як і ми, адже створений Богом. Чинить із нас гній, але в гною проростає зерно наше. Зерно наше й нове покоління всежеручих хробаків. І на цьому, любі мої книжники й фарисеї, творить свої основи вічність. Оце, здається, і є та інша правда.

– Якщо так, то й притчі наші, – сказав Павло, – якими б не здавалися неправдивими, є зернами тієї вічності.

– "Коли мої думки болючі, – сумно мовив Созонт, – у нутрі моїм множаться, то розради веселять мою душу". Пса лом дев’яносто третій.

Зовсім рано, ще тільки встало сонце, хтось рішуче застукав до хати, в якій ми зупинилися на ніч. Я лежав найближче до дверей, тому перший і вийшов. І побачив юнака, вдягненого в дивну хламиду із селянського, вибіленого полотна, грубо зшиту міцними нитками, взутий він був у постоли і мав вельми красне обличчя, як в янгола, але було воно жовтаве, як у мертвого, найбільше мене вразили його очі – так само ніби мертві.

– Мені сказали, – мовив тонким, майже дівочим голо сом юнак, – що ви перегрини до святого Микити, чи не так?

– Так, – сказав я, позіхаючи, бо ще не прочумав від сну.

– Звідси простої дороги до святого нема, треба йти бездоріжжям, а тоді через болото, – мовив юнак.

– Нам уже це казали, – відповів я.

– Можете не наймати провідника, бо йду туди й можу вас провести. Але треба рушати зарання.

Тим часом вийшов і Созонт, стояв на вийсті й слухав нашу балачку, пелехата голова його була закучмлена.