Валерий Шевчук - Око Прірви

– Чи ти сатана, Созонте, що мене спитуєш без кінця? Чого не знаю я, знаєш ти, а що знаю я, може, знати тобі й ні до чого. Коли ж я щось знаю, хай буде моє, бо щось людина у світі має тримати, коли ж я нічого не відаю, то про віщо балачка?

– Але що такого особливого можеш про Микиту знати, аби ховати це в таємниці? – не стримався Созонт.

Кузьма подивився на нього майже радісно й таємниче

мовчав.

– Ну що ж, – зітхнув Созонт, – шаную твій заповіт

мовчання.

– Дякую, брате, – чемно, але не без іскринки в круглих очках сказав Кузьма, – що шануєш мою настанову і більше мені не надокучатимеш, бо інакше мусив би від вас від’єднатися.

Сказав це таким тоном, ніби ми, позбувшись його товариства, невідь-що втратили б. Отож Созонт більше йому не надокучав, а химеруваті і примхливі дівиці, одну з яких і вдавав із себе Кузьма, не вельми люблять, коли на них пере стають зважати, тож почав дражнити Созонта, спонукаючи його до розпитів. Але Созонт у грашки з ним удаватися чомусь не захотів, може, тому, що, як колишній правник, добре знав людську натуру, а отже, відав, що, прикладаючи настирливість, не досягне того, що ворочок вуст довкола єдиного зуба, як золотого в тому ворочку, стулятиметься тісніше, а при видимій байдужості розпуститься сам від себе, На що й сподівався. Так воно й сталося, але вже після того, як ми підкріпилися хлібом із водою, хмиз був мокрий, аби розпалювати багаття і щось варити, і рушили в дорогу та й пройшли достатньо. Небо з ранку розчистилося і сяяло непорочною голубінню, а весь змочений дощем світ зілля лискотів і грав барвами. Я мимоволі згадав, як колись, пишучи Пересопницьке Євангеліє, я виходив такими ранками надвір, щоб схопити гру світлотіней і барвні з’єднання, які часто в натурі-матінці бувають несподівані й разючі, "але ніколи не непоєднувальні. Можливо, цей багатий і пишний ранок подіяв і на Кузьму, омив його із химороддя, і він без усіляких розпитів розказав нам усе, що знав про Микиту, бо сам, як казав, був із того монастиря, куди після розлуки з печерським старцем прийшов був Микита, а що трохи ґедзю й примхливості в Кузьмі залишалося, рішуче відмовився назва ти, в якому монастирі це було, навіть хто там ігуменував, але його розказу досить стало, щоб Созонт миттю дізнався назву монастиря. Отож Микита пристав до одного з великих волинських монастирів і впав, лежачи під ворітьми монастирськими без їжі та пиття.

– І лежав він так сім днів? – спитав Созонт.

– Звідки знаєш? – стрепенувся Кузьма.

– Знаю магію чисел: три, сім, дванадцять, двадцять один, – мовив Созонт. – Три дні – мало, дванадцять – багато, окрім того, сім днів – це тиждень, тобто святе число, визначене Господом при творенні світу.

– Ну, коли все знаєш, то нічого розказувати, – законозився знову Кузьма. – Я це до вас усіх другий день придивляюся. І знаєте, хто ви є? – Він зробив паузу й додав урочисто: – Книжники й фарисеї! А Господь навчав супроти книжників та фарисеїв.

І він гордо йшов якийсь час із міцно стягнутим ворочком вуст. А коли збурена Созонтовим недоречним словом криничка впустила на дно намул і очистила воду, Кузьма знову почав розповідь, ніби нічого не сталося.

Отже, на восьмий день вийшов ігумен і запитав, звідкіля він і куди йде, як зветься, чи не вчинив нічого лихого, чи не тікає від панів своїх?

Микита ж упав у ноги ігуменові і сказав із слізьми:

– Нічого лихого не вчинив, отче, але шукаю місця, де б міг трудитися на Бога. Введи до свого монастиря і вели мені всім послужити.

Тоді ігумен узяв його за руку і ввів до монастиря.

– Я це бачив, – сказав гордо Кузьма, – на очі свої. – І виставив до нас круглі очка, які переможно сяяли.

– А чи не був той ігумен картавий? – спитав байдужно Созонт.

– Ні, він був солодкомовний, як Золотоуст, – гордо повів Кузьма.

– Тоді в нього була на лобі близна від удару татарської шаблі.

– Але звідки ти знаєш! – аж підскочив над дорогою Кузьма.

– Гадаю, що сталося це в Жидачівському монастирі, – рівно й спокійно мовив Созонт.

Кузьма подивився на нього з жахом, круглі очка його стали несамовиті.

– Починаю тебе боятися, Созонте! – сказав, власне, ви гукнув він. – Що ти за чоловік?

– Грішний, як і всі люди, – просто сказав Созонт.

– Але чому так цікавишся святими?

– Хочу написати про них книгу, Четьї Мінеї, – мовив Созонт. – Тобто книгу такого байкотворення, яке східною церквою дозволене.

– Вважаєш житія святих байками? Через це й грішний? – спитав, хитро схиливши голову, Кузьма.