Валерий Шевчук - Око Прірви

– Завтра, отче, настане моя черга. Не судіть нас і моліться за нас. А я молитимуся за вас – найбільше, щоб відійшла від Павла страшна його хвороба.

Так воно й сталося. Наступного дня померла й Олена, причому точнісінько так само, як Анастасія, тобто у струмку, омиваючи своє тіло. Ми поховали і її, помолилися над їхньою тригробною могилою і з печаллю у серці покинули цю прірву.

І цілий рік не чіпалася мене хвороба, аж поки знову не вдарила мною, хоч я згадував святих жон часто й просив, аби молилися вони за мене перед Божим маєстатом.

Довго розповідав Павло, і ми слухали як заворожені. Коли ж закінчив, Созонт-диякон заворушився на своєму ложі – а лягли ми спати під дубом – і сказав:

– По-моєму, брате Павле, хвороба твоя повернулася через гріхи твої, бо так само, як, переповідаючи мою історію, вигадав якогось Созонта-диякона із Львова, так і тут переказав, змінюючи й розширюючи оповідь, повість Павла-таки, але єпископа Миновосійського, який жив у стародавні часи. Не знаю, чи повість Павла-єпископа правдива, можливо, що й так, бо в ній нічого неймовірного нема, але твоя оповідка, Павле, неправдива – ти її пристосував до власного життя, а в твоєму житті такої пригоди не було.

– Оповів правдиву історію, отче! – гаряче, із слізьми сказав Павло. – І не знаю я ніякого Павла Миновосійського! Свідком того був мій ігумен Манасія, і цю історію знають усі у Скиті Манявському.

– Чи живе твій отець-ігумен Манасія? – втомлено спитав Созонт.

– На жаль, уже упокоївся.

– Отже, не здолаєш доказати правдивості своєї оповідки. Не може такого бути, брате Павле, щоб пережита тобою історія настільки відповідала відомій історії книжній.

Павло коротко засміявся.

– А твоя оповідка, брате Созонте, хіба не про Микиту Халтуларія, родом із Царграда?

Созонт довго мовчав.

– Вибач мені гріх мій, брате! Знайшов добрий спосіб, щоб навернути мене на шлях істини! Дякую за досконале повчання.

– Але ж нічого лихого, брате, ми не вчинили, навчаючи один одного притчами, – і Христос так робив.

– Це так! Але річ у тім, що у краях, де панує римська церква, байкотворення не вважається гріхом, більше достойністю; згадати б Джованні Бокаччо з його романами "Філоколо", "Ф’яметта" чи "Декамерон", є там десятки, а то й сотні подібних книжок, і автори їхні пошановуються, а в церкві грецькій навпаки – ті, що бавляться у байкотворення, осуджуються і беруть це за діло гріховне.

– Чи ж гра – це гріх, брате? – спитав Павло. – Гріх – це створене зло. А яке зло від наших богодуховних розваг?

– Гріх у тому, що ви обоє облудники, – хрипко обізвав ся Кузьма. – І, по-моєму, сатана у вас таки сидить, тьху-тьху і ще раз тьху! Коли б не сидів, то не розказував би Павло такого стидомор’я. Не знаю, про що ви між собою перемовляєтеся, запростий я для цього, але помисли ваші нечисті. Добру гру віднайшов, хай Бог нам простить. Про голих бабів! Тьху!

– Павло розповідав про голих, як ти кажеш, бабів, хоч ідеться про святих жон, і історія ця прийнята для житійних описів, а що бачиш нечистого в помислах моїх, брате Кузьмо?

– А те, що дуже все знаєш! Дуже вже своїм розумом бавишся і хвалишся, – їдко сказав Кузьма. – А розум у людині – це чи не найбільший гріх.

– Так само як глупота, брате Кузьмо, – мовив Созонт, – зовсім так само!

Мене ж уразило в цій історії інше: брат Павло згадав у своїй оповідці про Око Прірви, яке йому явилося. Не знаю, чи переніс він це з повісті єпископа Павла Миновосійського, сам я не читав її та й не був таким книжником, як ці двоє, але про це менше, вразило мене, що Око Прірви не тільки мені являється, але й іншим людям в іншому часі, отже, в своїх гризотах не перший я і не останній. Зрештою, нічого дивного!

Уночі нас змочив дощ, хоч ми спали під дубом; плащі нас ще порятували, ними вкривалися, а Кузьма у своїй дрантливій рясі таки змок достатньо.

Вчора Созонт пробував випитати в нього, що відає про Микиту Стовпника, але Кузьма вівся як химерувата і примхлива дівиця, яка робить таємничими речі найпростіші.

Отож, коли Созонт уперше вдавсь у розпити, Кузьма сказав, стуливши оченята, власне, приспустивши, як це робить курка, горішню повіку:

– Цікавій Варварі носа відірвали. – І його стягнуті ворочком вуста стяглися ще більше.

Коли ж Созонт почав про те саме вже сьогодні, адже місія його, як я казав, – розшук, тобто звернув балачку на Микиту Стовпника, Кузьма у такий фігуристий спосіб скрутив свою мову, що я мимовільно подумав: не такий він простак, за якого себе вдає.