– Самі собі винні, – пояснила Крісті, коли перші порції салатів і сосисок було з“їдено. – Метою цього маскараду було полегшити вам усім участь у поетичному турнірі, задля якого ми всі тут і зібралися. Ну, а всі, хто полінувався, отримають нагоду пошкодувати про це. Отже, умови поетичного турніру:
1) не підглядати в рукопис сусіда;
2) не відмовлятися взяти участь;
3) написати 3 сонети, темою яких є освідчення в коханні спочатку капелюхові, потім краватці, а далі – капцям партнера.
4) партнерські пари будуть визначені шляхом жеребкування;
5) переможця або пару переможців визначатиме сама іменинниця, вона ж і є єдиною, хто звільняється від участі в конкурсі.
Неважко здогадатися, що парою переможців було визнано нас із Германом Гуго Зігфрідом Гарольдом, хоча написані нами сонети навряд чи надаються до друку навіть із самокритичною метою. Вже хоча б через те, що слово «капелюх» у нас обох римувалося із «твоїх вух», «краватка» із «шоколадкою», а «ноги», правильно – «дороги». Писати сонети німецькою мовою, у вибраному товаристві німецьких філологів і філологинь, після добрячої порції німецьких сардельок і французького вина, для філолога українського, – справа, скажу я вам, далеко не розривкова.
Так Крісті досягнула першого, як їй на той момент здавалося, успіху. Тішачись власною геніальністю, а ще більше, – телепатичною схожістю думок і образів, ми провели решту вечора у жвавому обговоренні того, чи подобається мені у Фрайбурзі (тема не менш універсальна, а основне, набагато ширша, ніж безсмертна тема погоди).
Розмореність липневого вечора, майстерно засмажені сосиски, вино і екзотичний десерт робили свою справу. Мені починало все більше подобалося те, що мене оточувало. І навіть почало здаватися нормальним, що на вечірці, де ще нікому немає навіть 35, єдиними темами розмови виявилися обговорення попереднього семінарського заняття із поетики, і те, наскільки важливою є метафора для пізнього Гьоте, і навіть те, що жоден із німців, як і жодна із німкень, з якими мені пощастило познайомитися протягом півторарічного мого перебування у цій країні не здогадалися почати розмову з чогось іншого, крім запитання, чи подобається мені Німеччина, німці, німецька мова, німецька кухня, німецька ментальність. Треба віддати належне моєму співрозмовникові, він припустив таку можливість:
– Тебе напевно всі про це питають. Але чи не все одно, про що ми зараз будемо говорити.
– Все одно, – сказала я, і це справді було все одно. Погода була сонячна, я поступово напивалася, і розуміла, що подобається цьому хлопцеві зовсім не те, про що він говорить, тобто не опанування мною структури німецького речення, як і мені, зрештою, зовсім не опанування ним техніки написання сонетів. Ми продовжували жваву бесіду, тему якої, я підозрюю, з Герман Гуго Зігфрід Гарольд зараз може відтворити настільки ж погано, як і я, а всі тоді присутні усвідомити, про що ж саме ми так захоплено спілкуємося. Зрештою, тема і не мала нічого спільного з тим, про що думав потай кожен із нас.
Висловлено це було рівно через тиждень, коли ми повернулися після багатогодинної прогулянки лісом і такої ж багатогодинної розмови, тривалість і жвавість котрої не заважала їй бути саме настільки позбавленою найменшого змісту, як це буває тільки із свіжозакоханими. Тобто цілковито. Ми зайшли до Германа Гуго Зігфріда Гарольда і приготували собі вечерю, під час якої кожен сказав, що ще ніколи не їв нічого смачнішого. І це була чистісінька правда, хоча я певна, що якби хтось нас тоді чи пізніше запитав, що ж саме це було, навряд чи він зміг би отримати зв“язну відповідь.
– Ти не хочеш залишитися у мене цієї ночі? – запитав він, і мені здалося, ніби я чула це від нього вже сотні разів, так природньо, логічно і просто це прозвучало.
– Звичайно, хочу, – відповіла я, хоча мама мене, як і всіх добре вихованих дівчат завжди вчила, що не варто починати інтимні стосунки із чоловіком занадто рано і при цьому явно мала на увазі далеко не другу зустріч.
– Я не занадто поспішив із цією пропозицією? – запитав Герман Гуго Зігфрід Гарольд, якого мама, теж, очевидно, вчила чогось подібного про стосунки із жінками.
– Так, але саме це мені і подобається, – навряд чи подібну відповідь можна вважати логічною, але нам обом тоді вона видалася цілком логічною, більше того, все, що ми робили, видавалося тим логічнішим, чим більше воно суперечило будь-яким приписам здорового глузду.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу