Наталка Сняданко: Колекція пристрастей

Коли я розповідала йому про Енцо, він намагався вдавати скептика:

– Нє вєрю я в такую дабрадєтєль. Ілі он странний, ілі імпатєнт. А ваабщє, он мужик імпазантний, мускулістий, ліцо пріятнає, пачті савсєм нєту сєдіни, нікакіх залисін. Наші в таком возрастє всє толстиє, лисиє ілі уже сєдиє.

Енцо мав про Юру не настільки позитивну думку.

– Якийсь переляканий. Я б з такий на люди не з“явитися.

Відтоді, як я познайомилася з Юрою, Енцо мало не щодня нагадував про нашу з ним давню домовленість. Першого ж вечора, як тільки я вселилася, він сказав:

– Тепер це твоя дім. Я не маю право тобі забороняти чи дозволяти. Єдине, що ти пообіцяти, це ніякий твій знайомий чоловік не переступити поріг цей дім. Ти – людина вільний, можеш спати з хто хотіти і скільки хотіти. Але я відповідати за моя донька і не хотіти, щоб вона вчитися щось поганий. Цей дім бути вільний від насильство і розпуста.

Coitis praecox – це не завжди погано.

Наші стосунки з Юрою продовжували розвиватися. Якщо, звичайно, те, що існувало між нами, можна було назвати стосунками, а те, як саме вони складалися, – розвитком.

Після того, як Юра з“ясував, що ж саме я думаю з приводу політики Горбачова, перспектив закриття Чорнобильської АЕС та позиції німецького уряду з приводу іноземців, основні теми наших розмов було явно вичерпано. Ми продовжували зустрічатися два-три рази на тиждень, обідати або вечеряти разом, ходити в кіно або в театр, я познайомилася з постійним колом спілкування Юри. Під час кожної наступної нашої зустрічі він щоразу активніше намагався поцілувати мене, я щоразу активніше опиралася. При цьому обидвоє ми розуміли, що я не мала би опиратися, а якщо мала би, то принаймні після більше чи менше правдоподібного поснення із вживанням причинно-наслідкових сполучників: “бо”, “тому що”, “незважаючи на те що”. Але я не могла примусити себе ні припинити опиратися, ні завдати собі праці придумати якесь більш або менш вірогідне пояснення і тому обмежувалася категоричною часткою: “Ні”. Щоразу, коли Юра, важко дихаючи, наближав свої уста до моїх, шепочучи: “Ти мені так подобаєшся”, мені ставало шкода його і я не висловлювала своєї думки з цього приводу і обмежувалася лаконічним: “Ні, ні, не зараз”.

– А коли? – питав він, і мені знову ставало його шкода. Тому я мовчала замість того, аби відповісти:

– Ніколи.

Сподівання, що він сам колись про це здогадається, все ще не полишало мене.

– Не існує нічого небезпечнішого, ніж жалість до чоловіка, якого не хочеш, – вчила мене одна старша товаришка, і зовсім незабаром мені довелося переконатися, що вона знала, про що говорить.

Коли Юра запросив мене до себе на день народження, мені відразу ж захотілося відмовитися. І я навіть почала мямлити щось малопереконливе про термінову роботу, контрольну в університеті і велике прибирання, яке ніяк не можна відкласти. Але Юра знову подивився на мене своїм розгублено-благальним поглядом, який з усіх сил спонукав до вживання стверджувальної частки: “так”, або на крайній випадок, причинно-наслідкових сполучників: “бо”, “тому що”, “незважаючи на те що”. Мені знову стало його шкода, і я погодилася прийти.

Була 19.00, коли Юра зустрів мене в порожній квартирі, білій сорочці і страшному збудженні. Щойно я віддала йому подарунок, все ще обдумуючи, як саме і коли йому пояснити, що бачимося ми востаннє, як він повідомив, що забава зірвалася, ніхто не прийде, але це навіть краще, нарешті ми зможемо побути наодинці. Не встигла я відреагувати, як він зачинив вхідні двері ключем і поклав ключа на шафу. Аби дістатися туди, мені довелося б стати на стілець. Все відбувалося настільки блискавично і завжди доволі стриманий і більш-менш вічливий Юра поводив себе настільки незвично, що я розгубилася. З тою ж похапливстю він відкоркував шампанське і тремтячою рукою подав мені келих:

– Давай вип“єм за то, чтоби тєбє захатєлась таво же, что і мнє, – сказав він, і не встигла я нічого сказати чи навіть подумати, як він вже притягнув мене вільною рукою і жадібно поцілував.

– Я так давно етава ждал,– шепотів він, дихаючи на мене неприємним запахом з рота. Не зупиняючись довго на самих лише словах, він поліз вільною рукою мені під спідницю.

– Спочатку, як правило, знімають бюстгалтер. А ще краще спершу поставити келих на стіл.

Він слухняно відставив недопите шампанське, виливши половину мені на светр, торкнувся моїх грудей, і після невдалої спроби розстібнути гачки бюстгалтера, почав похапцем роздягатися сам. Очевидно вирішив вразити мене якщо не спритністю, то принаймні швидкістю. Мені і справді стало цікаво, що він робитиме далі.