Наталка Сняданко - Колекція пристрастей

Колись я з цікавості запитала Енцо, чи знайомий він з батьками своїх коханок. Розуміючи, що питання безглузде, приготувалася почути, що занадто серйозно ставлюся і. т.д. Але з подивом вислухала цілу тираду (передаю в скороченому вигляді):

– Ти так досі і не розуміти, з ким мати справа. Я тобі сто рази пояснювати, що ненавидіти насильство, що моя дочка, – найдорожче, що у мене є, що я – порядний чоловік і, закохатися тільки платонічно, аж поки жінка сама до мене не прийти і не сказати: «Візьми мене.» І взагалі, закохатися по-справжньому можна лише одна раз, і вона в мене вже позаду. Що я мати спільного з цими діти? Як ти тільки могти таке про мене подумати? Вони всі ще цнотливий. Хотіти – перевірити. Як тобі тільки не соромно? Не можна ж думати, що як тільки чоловік і жінка спати на один ліжко, то вони обов`язково спати і один з одне? Я просто хочу завоювати їхній відвертість, розумієш? Щоб вона звикати до присутність

чоловік в ліжко, щоб вчитися не втрачати відразу голова, щоб розповідати мені про свій проблема, і я вберегти їх від недобрі руки. Я і тебе вберегти від недобрі руки, розумієш? Це тобі тільки здаватися, що ти така досвідчена і все знати, а на світ стільки різний чоловік. Не встигнути отямитися, як втратити голова, а потім пізно. Якщо не вірити, – приходити сьогодні вночі сама на моє ліжко спати. Побачити, що я тебе пальцем не торкнути, якщо ти сама не захотіти.

На цьому я вирішила перервати розмову, аби Енцо, як чоловік слова і насправді не надумав довести мені свою чесність у вищеописаний спосіб. Я вже давно перестала скептично ставитися до порад моєї бабці, котра ще в глибокому дитинстві часто мені повторювала: «Не вір, дитинко, мужикам. Ті сволочі шо хочеш пообіщають, а потом всьо-равно свого доб`ються.» Але Енцо я про це не розповіла. Зрештою, він наразі був першим знайомим мені чоловіком, котрого не стосувалося спостереження моєї бабці. Скоро мине півроку відтоді, як ми спимо під одним дахом, я навіть ночувала на його ліжку, він в цей час ночував у вітальні, але досі все якось Слава Богу…

На світі є стільки різний чоловік…

Юра був, в принципі непоганим хлопцем. Він належав до тих українців, які розмовляючи російською, зберігають сильний український акцент, що дуже дивує, коли довідуєшся, що українську вони в кращому випадку тільки розуміють Він просив розмовляти з ним українською, намагаючись зробити мені приємність, завжди розраховувався за мене в кнайпах, ресторанах чи кінотеатрах, що в західному світі річ доволі рідкісна, пропускав мене вперед, заходячи і подавав руку при виході з міського транспорту, знову ж таки ігноруючи емансиповане оточення. Все це імпонувало, як і його намагання заповнити наші зустрічі насиченою культурною програмою. Ми з“їздили разом до Страсбурга, побували на Тітізеє, збиралися навіть в Париж. Розмовляючи зі мною про Довлатова, Бітова, Аксьонова, Астаф“єва і Міхалкова, він називав їх “нашими”, а переходячи на Ліну Костенко, Івана Драча, Ігора Калинця, Валерія Шевчука чи Сергія Параджанова, обережно окреслював їх “вашими” і тактовно з“ясовува, чи правда, що “у вас, у Львові” всі навіть вдома між собою розмовляють по-українськи, а малих дітей зовсім не вчать російської.

– Про прочитані книжки він висловлювався досить лаконічно: «Мнє панравілась.» Або: «Мнє нє панравілась.»

Коли я питала, чому, він відмовчувався:

– Умниє люді а таком нє распастраняються.

Він постійно намагався створити довкола себе атмосферу таємничості. Запрошуючи мене кудись, він спочатку питав, чи маю я час сьогодні з ним зустрітися. Якщо я казала, що маю, то він продовжував:

– Тагда я хачу свадіть тєбя в адно мєста.

На запитання, в яке саме, незмінно відповідав:

– Там пасмотрім.

Він часто задавав мені питання на зразок:

– А што ти думаєш а палітікє Гарбачева?

Або:

– Как ти думаєш, ані закроют Чєрнобиль насавсєм ілі так і аставят?

Якщо ж я питала, що він сам думає з цього приводу, то чула у відповідь незмінне:

– Гм, ета майо лічнає мнєніє. Нє стану аб етам распастранятса.

Мене відверто кажучи, мало цікавило, що думає Юра з приводу інфляції на Україні чи нової політики німецького уряду. Я намагалася розпитати його про його власні смаки, звички, плани на майбутнє, чи історії з минулого. Але незмінно чула у відповідь:

– Умниє люді разгаварівают а болєє інтєрєсних вєщах.

Цікаво, звідки йому так добре було відомо, про що розмовляють і про що не розмовляють «умниє люді»?