Юрій Винничук - Діви ночі

— По-твоєму, триста пар джинсів — це ніщо?

— Вони тих джинсів не брали.

— І ти їм віриш?

— Вони кажуть, що то взагалі не могли бути цигани.

— На нас напали і побили цигани.

— Кого нас?

— Мене і того, хто привіз ті джинси!

— А хто це такий?

— Один поляк.

— Він теж у лікарні?

— Ні, йому менше дісталося. Зате я дістав найбільше… Не розумію, що ти від мене хочеш. Цим ділом займаються наші.

— Ні, цим ділом займаюся я. Принаймні сьогодні. Твої «наші» потовкли мені кістки, а тоді випустили з тим, щоб я до завтрашнього ранку роздобув джинси.

— Ага, так от чого ти прийшов.

— Так, я прийшов дізнатися, хто тебе потовк.

— Кажу ж — цигани.

— Але як вони виглядали?

— Як цигани. Обоє у светрах «феррарі».

Ну, звичайно. У тих синьо-червоних «феррарі» ходила тоді половина міста. Але та, рагульська половина. У тому числі і основна маса циган. Все було продумано до деталей.

— Вони були машиною?

— Так, у зелених «Жигулях».

— Хто ще знав про джинси?

— Ніхто.

— Хто ще, крім Франя?

— Ніхто.

— Едик і лейтенант знали?

— Ні. Але вони свої люди. Тепер вони теж в долі. Якщо знайдуться ті джинси, то замнуть справу.

— Еге ж, цей Едик свій у дошку. Ми з ним мало не подружилися. Правда, мене він лупцював обережніше — у голову намагався не поціляти.

— На що це ти натякаєш? Вони тільки вчора дізналися про все.

Микола помітно нервувався, ця розмова його дратувала, і з усього було видно, що хоче якнайскоріше її завершити. Проте я не давав йому спокою.

— Хтось це все зрежисерував, як має бути. Цей підкреслено циганський вигляд… Річ у тім, що хлопці, з якими я домовився, вбрані зовсім не так. На них велюрові або шкіряні піджаки і джинси. У «феррарі» тепер ходить сама шантрапа, хіба не знаєш?

— Але ж вони могли найняти когось на це діло.

— Могли.

— Ну, от… — мовби з полегшенням зітхнув Микола.

— Але в мене є тільки сьогоднішній день. Бігати в кількох різних напрямках я не зможу. Мушу вибрати один… Може, бодай Франьо щось прояснить? Де Франьова хата? Не та, в якій живе. А та, де тримає викрадену дівку.

— Ти просто вар’ят! — спалахнув Микола. — Франя я знаю стільки літ!

Він одразу звівся на ліжку, і я побачив, що це його добряче рознервувало.

— Заспокойся, — сказав я. — Просто Франьо мусить щось шати. Він був у мене при обшуку. Я думаю, якщо він мені не поможе, то хоча виторгує в того лейтенанта ще кілька днів для мене. Адже він з ним добре знайомий? Чи не так?

— Не знаю, — бовкнув Микола і знову відкинувся на подушку. — Дай мені спокій. Я змучився.

— Скажи мені, де та хата, і я пішов.

— Я не знаю. Я там ніколи не був.

— Чому ти не хочеш сказати?

— Бо я не знаю! — підвищив знову голос.

— А Шиньйон знає? — кинув я, уже виходячи, і помітив, як у його очах блиснула лють, але тепер я точно знав — Шиньйон знає.

За оперним театром у скверику вирувала «скупка». «Скупка» — місце праці Шиньйона, якого прозвано так за своєрідну зачіску: спереду світилася лисина, а ззаду кучерявилася буйна темно-руда шевелюра.

Я вибіг з лікарні.

— Ну що? — спитав Ося. — Як він там? Жити буде?

— Жити буде. Так виглядає, що нам тепер треба виловити Франя. До вечора, коли він з’явиться в ресторані, я чекати не можу. Поїхали на «скупку», може, я там дізнаюся, де його хата.

На «скупці», як завше, було тлумно. Я прогулявся серед фарцівників, роззираючись на всі боки, але Шиньйона й сліду не було. На щастя, наштовхнувся на одного знайомого.

— Не бачив Шиньйона?

— А він з поляками у брамі. Он там…

Дякуючи Богові і всім святим, я побіг до брами, що виходила на вулицю Хмельницького. І якраз вчасно, бо поляки вже виходили, а за ними й Шиньйон.

— Привіт! — гукнув я. — Знову тяжко працюєш?

— Ой, не кажи… В тебе який сайс?

— Тридцять другий.

— Во! Якраз на тебе. Бери майже даром, — і він розкрив пакет.

Я ковзнув по джинсах байдужим оком.

— Сто вісімдесят. Леві Страус! Справжній! Тільки для тебе.

— Іншим разом. Мені потрібен Франьо.

— Увечері в ресторані зловиш. Він ніколи не прогулює. Ти що, маєш сумніви відносно цих джинсів? Ти мене ображаєш!

І не встиг я заперечити, як він витяг сірникове пуделко, добув сірника і, послинивши його, почав терти об джинси. Сірничок посинів.

— О! Ясно? — тицьнув мені сірника під носа. — Добре, сто сімдесят п’ять і ні краба менше.

— Мені потрібен Франьо. Вже!

— Де я тобі його візьму?

— Ти знаєш, де та хата… та його друга хата…

Шиньйон подивився на мене, наче на божевільного: