Емма Андієвська - Роман про добру людину

Властиво, щодо цього Ґудзій і не вагається (хвору людину, затруєну злом, треба якнайшвидше лікувати, не очікуючи її волевиявлення, яке в неї появиться, щойно вона стане людиною), і то зовсім не тому, що зараз найменший сумнів (звідки в нього це знання, невідомо, однак воно й несуттєве), — і вже не енкаведешник з Юхимом, а він, Ґудзій, нехай і якою секундною зневірою, занапастить усіх нещасних перед собою і поза мурами стадіону, оскільки цієї випадкової миті, про яку він не насмілився б помислити навіть за чаркою в Кадика, вирішується перемога добра над злом не лише в таборі, а й в усьому світі, а що Всевишній явно тримає над ним милосердну правицю, хоч, він, Ґудзій, і не заслужив того, отцеві груди ущерть виповнюються світлом, а рот круглими, майже немовлячими звуками, які нарешті увібгуються в слово, що саме випадає з уст, вибухаючи вогненними бризками.

— Юхиме! — крізь палющі кола кричить Ґудзій, не помічаючи, що й енкаведешник репетує, вимовляючи те саме ім'я. — Юхиме пам'ятай про добро в тобі! Воно є в кожному. Ніхто не народжується вбивцею! Пахолки зла запаморочили тебе міццю, яка насправді з мильних бульбашок! Рятуйся, поки не пізно! Тепер саме та мить найстрашніша і найспасенніша, про яку люди забули. Пам'ятай: і ти створений на Божу подобу, ти не їхній! Від тебе залежить усе направити!

— Направити, направити! — огидно перемавпував Ґудзія енкаведешник, ще раз верескнувши, аби Юхим біг до нього, і аж тупнув ногою, що той довго марудиться. — Юхим наш з власної волі, ми тільки дещо сприяємо природному нахилові людини. Направити! Мертвих не воскресити баєчкою про Лазаря. Надто багато розвелося Лазарів. Та й пощо тобі Юхим, думай ліпше про власну шкіру! Він наш!

— Юхим не ваш!

— Не наш? Ні, наш. Повністю наш, з усіма кісточками, і ти зараз будеш наш, і то — добровільно, ще й наввипередки допомагатимеш Юхимові, якщо, звісно, не спокусишся гнити разом із тим мотлохом!

І енкаведешник ударив носаком камінчик, який полетів у напрямі трупів на стартовій доріжці, що їх пикатий молодик у портупеї облив бензиною з американської каністри й підпалив.

— Я не ваш, і Юхим не ваш! — напружив усю волю Ґудзій благаючи Всевишнього, аби додав йому сили, і не виключене, що саме ця сила й обпекла енкаведешника, бо він раптом плигнув набік гасячи слизавими долонями язички полум'я на гімнастьорці, а тоді трохи оговтавшися, дав знак Юхимові, який захекано зупинився, чомусь похапцем передаючи енкаведешникові револьвер, а натомість виймаючи з-за халяви звичайнісінького кухонного ножа, яким у таборі краяли сир для приділу, і полоснув отця по ребрах з такою запобігливістю, аж енкаведешник схвально поплескав Юхима по плечі, ласкаво додавши: «Ну, тепер трохи самі побавтеся!» і розтанув, а, може, й просто Ґудзій перестав його бачити від наглої думки: ануж Юхим прикінчить його, перш ніж він устигне висловити те, заради чого, бува, тільки й дається людині життя.

— Юхиме! — заспішив Ґудзій, від збудження не відчуваючи ударів, хоча кров заливала йому живіт і руки, якими він мимоволі вхопився за груди, де почав ширитися сліпучий простір, заважаючи дихати, — вони запаморочили тебе злом у слабу хвилину, яка трапляється кожному. Але вони — не всемогутні. Вони з глини!

— Заткни пельку!

— Я говоритиму, поки ти не станеш на шлях добра, бо сама доля послала мене до тебе.

— Тобі доведеться чекати до другого пришестя.

— Воно вже тут.

— Заткни пельку. Тобі однак не врятувати шкіри!

— Ідеться не про мене, а про тебе. Тобто про мене також, і про весь світ, але головне про тебе! Перед кожною людиною відкритий шлях добра, і тільки воно — справжнє існування.

— Я й не знав!

— Ти й зараз не знаєш, що чиниш.

— Це я не знаю? — зареготався Юхим і, скінчивши пирскати слиною, особливо боляче різонув Ґудзія.

— Чому ти боїшся добра?

— Годі, ти зайво утруднюєш мені працю!

— Хіба я боронюся? Ріж. Я чоловік, обтяжений гріхами, і всім нам помирати, чи раніше, чи трохи пізніше. Після криївки в мене лишилася одна легеня, Гаркуша врятував, дай Бог йому здоров'я, а кілька днів тому біля колод знову стався невеликий вилив крови, паніматка про те, дякувати Всевишньому, не здогадується, пощо їй зайво хвилюватися? тільки й ти не маєш багато часу. Я тобі не годен пояснити як слід, однак ти й без слів відчуєш, якщо не зараз, то за хвилину: цієї миті вирішується все. Розумієш, усе, про що людина не зважувалася й помислити! І єдине, що вціліє — це зерна добра, які є в кожному. Увесь світ заради них одних! Ти гадав, ця мить ніколи не надійде, а вона вже тут, і ми стоїмо в ній обома ногами. Подумай про власне спасіння. Людина вільна, щойно вона цього по-справжньому забажає. І тоді гори зрушить. Адже це Він приходив сказати. Ти ж забув, що й ти створений на подобу Божу, і я тут, аби про це нагадати, бо зараз настав час стати тобі людиною.