Емма Андієвська - Роман про добру людину

Якби Янгол Справедливости вийняв цієї хвилини Ґудзієве серце, щоб зважити на шальках терезів усі його добрі й лихі діла та помисли, сам виконавець Усевишньої волі не спромігся б визначити, куди зачислити отця: до грішників чи до праведників, з такою несамовитістю роздирав Ґудзієві груди жаль, лють, всепоглинальне співчуття до слабого в людині, а заразом і палюща ненависть до цієї слабости (хіба не вона й штовхала чоловіка до наймерзеннішої гиді?), бажання врятувати (чи не про них сказано: вони не знають, що чинять?), а одночасно й прикінчити, як гниду, вбивника під личиною Юхима, щоб він не мордував нещасних, а коли це нездійсненне, проклявши саму згадку про справедливість, вмерти на місці під чоботом енкаведешника, аби не чути і не бачити, якою тварюкою обертається, здавалося б, звичайнісінька людина, своєю поведінкою ніби остаточно стверджуючи: на світі нема й ніколи не було нічого світлого й спасенного, самий слиз, пустка й безпросвітний морок, інакше хіба Юхима, який залюбки ганяв м'яча, жартував з хлопцями, ніколи не встряваючи в таборові бійки й сварки, перетягла б на свій бік ця мерзенна гидь, зробивши вбивником? Звідки це перетворення в людині, яка нічим не відрізнялася від тих, хто не шкодить іншому? Природний потяг до зла, підсилений тваринним страхом за власну шкіру, і тому кожен — потенційний убивця? Ні, не кожен. Подибував же він, Ґудзій, людей, які за жодних обставин не перетворювалися на катюг! Потяг до зла далеко не природне явище, природним зробили його слабодухи, що лякаються власної тіні. Людина завжди має вибір, і весь цей морок і жах людина сама й завинила. Кожен, і він, Ґудзій, також додавав свою дещицю (хто більше, хто менше), поки зло виповнило й найменшу шпарку на цілій плянеті. Воно завжди починається з дещиці: змовчав там, де треба було волати, посоромився виглядати сміховиськом, кретином, і опустив руки перед глупотою й жорстокістю, замість ухопити ницу креатуру за петельки й на весь світ бити на сполох, забувши про фарисейську пристойність, а воно по скалочці, по нитці, звідусіль із земної кулі й назбиралося на молоха, ладного занапастити все людство. Хто зна, може, Юхим і вбиває лише тому, що й він, Ґудзій, навіть не пам'ятаючи, коли це сталося, справді без жодного лихого наміру, а радше з ліні й неуважности, не виявив іншій людині (чи й не тому самому Юхимові?) досить співчуття, самопожертви, теплоти й людяности, і провидіння тому й привело його на цей стадіон, щоб Ґудзій, вжахнувшися, втямив, що й він — відповідальний за Юхима, бож чи не ця відповідальність і кинула його в розпач, сповнивши жалем і гнівом тоді, коли він мав би виявити найбільшу розсудливість і терпимість?

Однак не виключене, що саме цей розпач з гребенями гніву й жалю, що вирвав йому середину, і допоміг Ґудзієві, як це стається лише під час смертельної небезпеки, блискавично до найдрібніших подробиць осмислити те, що його давно глухо муляло, не раз позбавляючи сну, коли він за невидимими, непроникальними мурами, що обступали його й таборян звідусіль, усім єством чув живу цілющу ріку, до якої не мав доступу, — не дарма ж він цілий вечір торочив Кадикові про деякі зовсім очевидні життєві висновки, хоч тоді він ще не добіг простісінької істини, яка нарешті підняла його на ноги: сатана спроможний убивати й чинити зло виключно руками людей, яких йому вдасться залякати й принадити! І в цьому не лише загибель, а й порятунок людства! Бо зерна добра є в кожній людині, хоч і якій, здавалося б, злочинній (а скільки лиха чинять не злочинні? Зрештою, хіба людина будь-коли знатиме, яка вона? Хіба вона щомиті не стає тим, у що повірить? Як часто Ґудзій на власні очі пересвідчувався: більшість злочинів коїться лише тому, що людина не вважала за потрібне завчасу випорожнити з душі гиді, яка випадково, — а яких не трапляється в житті випадковостей: лінь, глупота, мода на зло, страх відрізнятися від загалу, — потрапила до середини, отруївши мозок і серце?). Ба більше, може, весь світ тільки й тримається на тих запльованих і занедбаних зернах добра, які даються кожному при народженні, хоча на численних життєвих роздоріжжях людина (з лінощів чи під тиском людожерних обставин, а вони ж і доповнюють і спричинюють одне одного), повіривши у всемогутність мороку, й заганяє ці крихти світла до найбагнистіших, найнепрохідніших закамарків свого єства, для певности ще й приваливши їх сміттям і нечистотами?

Тільки ці загиджені й осміяні зерна добра — незнищенні, як усе, що людині дарував Творець, вони ж, либонь, чи не єдина сутність нашого існування і чи не завдяки їм і прокидається в кривавої тварюки сумління, каяття, і на місці кабанячої пики вилущується обличчя людини? Отже вистачає пробудити ці зерна, як усе на землі направиться! Так просто! І як це раніше не спало йому на думку? Чи раніше ще не настав час, і довелося чекати, аби доля привела його, п'яницю, горесвященика, сюди на стадіон, щоб він, а не хтось далеко гідніший, розворушив у Юхимові промінчик світла, бо це його, Ґудзієве, випробування, може, з усіх найтяжче, які досі траплялися, але хто зна, чи не для цього остаточного випробування він і народився? Інакше звідки в нього ця всепоглинальна певність: якщо йому не пощастить пробудити в Юхимові одвічних зернин добра, заради яких тільки й варто жити, весь світ розлетиться на друзки, тому що цієї миті вирішується не Ґудзієва чи Юхимова доля (вона також), а самі основи буття, і випадково з Божої незбагненної ласки йому, Ґудзієві (а втім, хіба кожний не отримує бодай раз у житті цієї миті?), дано прикласти і своїх грішних рук до найневимовнішого, не вагаючися, чи Юхим захоче навернутися на шлях людяности?