Емма Андієвська - Наука про землю

Листку – ложечкою, дорозі – лопатою.
Низом – суга, горою – моровиця.
Везуть пісню в череві коня,
І крізь рожеву золу
Проростає зерно гірчиці.

«Сини літатимуть», – погодились онуки,
Відтявши дідам волосся.
Виріс хміль, виросла лобода,
Літає над світом серп, гукаючи:
«Хто наступний»?

Сім східців і дві повивальниці.
Зруб на зрубі, а в грудях кораблик
Із квіткою, замість вітрила.
Відкривають ніч для кволих і безногих,
Відкривають день: плаче гуска
Сльозами, довшими від конопель.

Сусіде в повітрі, обізвися.
Вимов пелюстку, довшу від водограю
Усі верхи, учі чвалом —
І тільки свічка
Сповіщає про першу заповідь тьми.

Око на курячих ніжках, в руці коріння,
Світять ведмедям і курчатам на роздоріжжі.
Спалахне жовтим – бульбашкою зідхне трясовина.
Спалахне фіалковим – хрящик грози
Служить безхребетним за язичок.

У листок загортають двері,
Що літали по хаті.
Вводять коня з яблуком на стегні.
Довго п'ють із полив'яного кухля
І крізь стелю відходять на відпочинок.

Цар царів стеблини і повіву —
Синій плащ, заволожений пурпуром —
Везуть посланці слов в брокатних сувоях,
Хрестяться й спльовують через ліве плече
Де табуни лошаків
Віщують кінець ночі.

Добрий вечір, самотносте!
Ось кухоль, ось кінь мій, ось моє серце.
Путь моя фіялкова,
Помисли, місяцем сточені.
Не кажи: десь за горами.
Кажи: тут, сьогодні, опівночі.
Сьогодні. Зараз. Ніколи.

Камінь? – Важче від каменя.
Кров? – Болючіше всіх ран на світі.
Вихор? – Попеліє душа, прірвою зяє розум.
Ніколи. Ніде. Ніколи.

Рідний із найрідніших,
Ім’ям помаранчовий і перетинчастий,
З душею, завиненою в каченя.
Кажуть: «Дорога», думаючи про смерть.
Кажуть: «Випадковість», думаючи про воскресіння.
А ти все ще в пелюстці.

Мачинами обвішали світ,
Засвітили кадильниці для перепілок.
Ховрахам дали зеленоногого поводиря.
Крізь болота й урвища
Понесла трава скриньку
З власною тінню.
Видзвонює глина: «Не вір місяцю,
Він і в помислах
Насаджує стокротки»

Привид ходить із зіркою в руці, —
Ліхтарі розібрали ще в минулому столітті. —
Ворушить квочку із сонними курчатами,
Та всі Гамлети втупились у скриньку телебачення.

Білять зір, будівлі, повітря.
Вікна, що продукують
Хмарини й жінок
З гусячими стегнами.
Сусідка на бальконі тримає конячу голову
Замість килима
Й питає Всевишнього:
Я кожного вечора майструю
Тобі виступці
З яблуневого цвіту.
Чи Ти волів би,
Щоб я не літала на яблуці?

Ти сам. Ці двері останні і перші.
Там за шатрами зміна династій,
Зміна стебла, і зміна пам’яті.
Тут нема проміжного.
Хльоскають крила і ломлять хребти наймолодшим.
Царство самотности – охровий вихор
З блідою скойкою милосердя.
Ти сам, – решта відлуння пустелі.

Хто ти, провіснице тьми і паростків?
Хто ти, найближча, найдальша, по той бік?
Яблуко Гесперід? – Навколо Аїдів присмерк ґраната.
І лише твоя рука, що воскрешає мертвих.

Берег, тугіший від шкірки помаранчі.
Натовп без долі й призначення.
Ім’я з малої, ім’я з великої літери.
Із покоління в покоління
Передають, замість серця,
Ґудзики від старої камізельки, Примовляючи:
Лише ми вільні від забобонів!

Кущ – замість ока, сідло – замість нюху,
Горлянку – розвісив у сусідньому дворі.
Кажуть: наглядач незримих паростків,
Подейкують: син краплі й гусячого вирію,
Приятель верби й будівничий мороку.
Бо кожного ранку на моріжку – самого нема,
А капці ходять: укладають погоду.

Маківка слова, стебло гніву.
Була хмара, і вже самі пелюстки.
Віддалі між тичинками, віддалі між галактиками.
І тільки пощо
Червоне павутиння вкриває заплаканий білок?

Гарцює верхи на брові,
Калатаючи карасем по зеленому панцирі.
Кінь без тулуба, самі копита.
Натомість змія, суцільні горлянки,
Ходить на хвості, гукаючи:
Де ти, Юріє Переможцю?
А Юрій бавиться,
Сипле сіль і припадає на ліву ногу:
Сідай на метелика,
Поїдемо до моєї баби в гості,
Скуштуєш болотяних вареників,
Що відкривають мову мерців і трави.