Емма Андієвська - Наука про землю

Гарбузові флейти, горіхові дзвіночки —
Один поперед одного до виднокола.
Той – драбину до місяця, цей – драбину до раю
А мені – аби до серця приступці.

Солончаки, запах і цвіт помаранчі.
Метелики в крові, лялечки в суглобах,
Нашестя народів із краю ночі.
Леопардові лапи на кожному плечі.
Не обертайся. Проходь.
Безодня не повертає спалаху.

Душа на краєчку леза:
Самі мерці й немощі.
За кленовим листком —
Трони, пожежі й домовини.
І тільки сопілка
Видмухує біле дерево,
Ніжніше, ніж качині
Перетинки на лапах.

… Полюють уздовж звуку й уздовж кольору,
їздять у колісниці з калачиків води, —
Межа завтовшки з крик потопельника. —
І кожний мізинцем торкає свою долю
У череску з котячої шерсти.

Твоя сукня з яблука.
Твій погляд – нехворощ на імперській таці.
Усміх – пахучіший від дині.
І все це диво
Призначене на перегній?
Нехай з мене сміються і кури, —
Ніколи не погоджуся
З біологічним визначенням світу.

Захотів двійника?
Сірий попіл мовчання.
Захотів тривалости?
Навіть ряска поглинає найменше відображення.
Серце, провіснику пустелі,
не говори на повний голос.
Переступай через трупи голосівок.
Пам’ятай: ти покараний
Піщаними дюнами пам’яті.

Погоничі не скажуть: ось округлість основ,
Плакальниці не змінять обличчя: ось гроза
Без вуликів, але в горнятку впереміш із медом.
Лишились обабіч шляху тіла, сновиддя й дороговкази.