Емма Андієвська - Роман про добру людину

Але тепер, угледівши біля Ониськових царських врат Ґудзія, що, замість лежати під купою Ізарового каміння, куди його відволік Юхим, правив службу Божу, Юхим мало не зімлів (а він не легко губився) бож досі ніхто не виживав з-під його руки (і як це він не додивився, що отець не мертвий, адже він пробував його рукою?), належно цінованої на вищому рівні, хоч саме вчора майор Сочко (ні справжнього прізвища, ні ранги своїх законспірованих зверхників Юхим не випитував — не належалося), передаючи усне доручення щодо Ґудзія, пожартував (може йому щось не сподобалося в Юхимовому обличчі?), мовляв, чи не пора Юхимові трохи змінити середовище, аби від надто довгого перебування на одному місці не затруїтися бандерівською бацилою (сказати це йому, для якого жодних націй на світі, крім імперських, не існувало, а тим більше української! Хіба він, Юхим, будь-коли належав би до цих безпросвітних кретинів, називаних українцями? Що він мав із ними спільного? Лише те, що послуговувався їхньою мовою, приреченою на знищення? Хіба він не був створений на імперську скалю, для всього світу, а не для якогось смердючого загумінку, придатного лише на вбиральню старшому братові, звідки його хлібодавці своєчасно вирвали?). Напевно Сочко пожартував, нічого при тому не думаючи, однак від цього жарту (Юхим знав ціну подібним жартам, хоч у мозку тоненька цівочка й запевняла: це йому напевне тільки здалося, адже він нічим не прошпетився!), а зовсім не від навіжених Ґудзієвих казань і ослабла рука? — наслідком чого отець живий і неушкоджений стовбичив серед церкви на явну погибель Юхимові, який не поробив жодних запобіжних заходів, бувши переконаний, що Ґудзій мертвий. Хіба ж знаття, що, йдучи, аби лише довідатися, як таборяни сприймуть відсутність Ґудзія, він потрапить у пастку? Тепер, очевидно, його на перше отцеве слово схоплять і вчинять розправу. Досі не схопили, бо Ґудзій не доніс поліції. Самозрозуміле, не з любови до Юхима, а з помсти, дикої помсти (шляхетність, всепрощення — це ж виключно байки для немовлят, хіба кожен не мститься іншому за найменшої нагоди?), аби порахуватися з ним прилюдно, самосудом, а це і є кінець, бо з поліції він ще якось вислизнув би, але тут ніщо не допоможе. Зараз Ґудзій перед усіма таборянами викриє його. Покаже рани, і Юхима просто в церкві живцем розшматують, якщо він не лусне від ненависти й жаху, перш ніж Ґудзій вимовить викривальне слово.

Проте Ґудзій через голови молільників, замість викривального слова, лагідно, а заразом і ніби пилкою по серці, звертався до одного лише Юхима, хоч цього чомусь інші не помічали, повторюючи те, що й уночі, мовляв, Божа милість — безмежна, ніхто не народився убивцею чи зрадником, Юхим така сама людина, як і інші, а шлях людини не самознищення — бож, убиваючи іншого, людина насамперед знищує саму себе, — а світло й добро, на якому тримається весь світ, включно з усіма засліпленими й окраденими, що не визнають жодного проблиску, полонившися глиняною міццю зла. Та хоч би й що сталося, нехай Юхим пам'ятає: ніколи не пізно струсити з себе ярмо гиді, треба лише усіма помислами повірити в добро, і найслабкішому чоловікові одразу ж явиться незміренна сила. Саме тому він, Ґудзій, так непохитно й вірить у добро, що живе в Юхимові, добро, що змусить Юхима віддавати своє життя за інших, бо хто раз впустить собі в груди світло, той вже не схоче жити в темряві.

І тоді щось зовсім незбагненне скоїлося з Юхимом. Не тямлячи, що він чинить (йому чи не вперше від народження тряслися руки й ноги, а в мозку з'явилася куляста блискавка, застелюючи зір), Юхим ступив уперед, щоб прикінчити Ґудзія (у грудях калатнуло: що ж він робить? адже це не на пустирі, а на людях, де його одразу схоплять! Тільки він уже не панував над собою: усі його думки зосередилися на одному: негайно зачопувати горлянку, що виголошує ненависні слова, а тоді — хоч світ завалися!), бо ще мить і він упаде на підлогу в смертельних корчах від Ґудзієвого мерзенного казання.

Імовірно, Юхим і справді на очах молільників задушив би Ґудзія, навіть якби навіжений Стецько Ступалка й не заступив йому дорогу, ухопивши обома руками за лікті й заважаючи обминути ідіотських молільників, яких сам чорт так густо понатикував на дорозі.

Але саме тієї миті, коли Юхим штовхнув Стецька, аби пройти, бо Стецько вчепився в нього блощицею, щось мелючи, чого Юхим не розібрав, у нього в грудях наче луснув свинячий міхур з кров'ю, який досі тримав його на поверхні, і Юхим заціпенів: те, що досі було Юхимом, просто з-під серця розтопилося й витекло, а в порожнині, лункій і вкритій виразками, крізь терпкий туман, що заповнював груди, блиснуло усвідомлення: невже віднині він і справді ні на кого не піднесе руки, хоч би й що йому загрожувало? Не продасть, не зрадить задля вигоди, не боятиметься за свою шкуру? Що ж це з ним коїлося? Невже він, для якого ні Бога, ні чорта не існувало, раптом розкис від огидного шаманського базікання? Чи це просто Вища сила прибрала на хвильку постать придуркуватого Ґудзія, щоб Юхимове життя полетіло шкереберть і його ліквідували радянщики, зорієнтувавшися, що він уже не їхній? Тих не розчулиш теревенями, ніби в ньому прокинулася людина. Ті мають готову грамофонну платівку, на яку не діє людське слово. А втім хто знає? На нього теж не діяло, а от Ґудзієве взяло й подіяло! Чи то не слово подіяло, а Ґудзієва хвороблива віра в світле, яка й спромоглася переінакшити Юхима? Чи просто йому заімпонував чоловік, який взагалі не боявся смерти, а Ґудзій справді не боявся, ніби він знав щось більше за смерть?), і тепер завдяки цій безглуздій випадковості Юхим для тих скінчений. Та й не тільки для тих. Свої теж не пробачать, хоч йому зараз самому незбагненне, як це він убивав, зраджував, викрадав людей (як просився Ілько Загребельний, щоб його не видавали радянщикам, але тоді Ількові плачі зворушували Юхима не більше, ніж дзизчання надокучливої мухи). Він довіку не втямить, чому ще мить тому він міг убивати, ані трохи не чуючи себе при тому вбивцею (в одного — один вид зайнять, в іншого — другий, зрештою мусів же й Юхим існувати!), а тепер якась підступна сила жартома перекинула його на інший бік, на якому він ніколи не гадав опинитися, і він не може і за жодних обставин не могтиме, хоч би й скільки жив? Правда, жити йому тепер у кращому випадку кілька днів, у гіршому — кілька годин (якби йому хто сказав, що він так скінчить!). Однак заки його порішать, чи радянщики, чи свої (досі йому здавалося нестерпною думка, що він, Юхим, колись помре, як і всі смертні, а зараз його це не тільки не хвилювало, а, навпаки, виповнювало сліпучою силою, якої він ще ніколи не відчував у собі і яка наче видовжувала його в невідоме), він мусить врятувати бодай одну людину, і то зовсім не тому, аби направити попереднє (того вже не направити!) чи щоб крізь смерть жити, як це вночі під ножем вигукував навіжений Ґудзій (Юхим і чув, і не чув Ґудзієвих слів, хоча отець повторював їх, поки зімлів, з кожним повторенням ніби вкладаючи в них новий, дедалі міцніший заряд повільної дії, який щойно тепер повністю діткнувся Юхимової свідомости, аби все попереднє розлетілося на друзки), а тому, що так треба, бо незбагненним чином він став інакший (наче до цієї миті Юхим складався з самої глини, а тепер невидимий удар, як грім з ясного неба, обсипав на ньому весь тиньк разом із м'ясом і кістками, явивши з-під купи порохнявих уламків ні на що не подібний кусник трепетного осереддя, про яке він зеленого поняття не мав), і все навколо зробилося інакше.