Емма Андієвська - Роман про добру людину

Звичайно, чоловіка на похміллі, заки йому спасенна чарка ще не повернула втраченої рівноваги, пройняла б і менш доскіплива проповідь. Однак тепер не вона вразила Стецька (зрештою, він її навіть не повністю розбирав, заполонений відчуттям: його, Стецька, то раптом нема, хоч він і стоїть і не рухається, то він знову є, проте настільки чужий сам собі, ніби то й не він; а все це діється з ним виключно тому, що два кроки від нього з Юхима Котельникова, який поглядом палить Ґудзія, на Стецькових очах висотується чорна хмара- зашморг, чого інші, навіть попадя, чомусь не помічають, хоч Юхим через голови молільників, не поворохнувшися з місця, пробує цією хмарою-зашморгом удушити Ґудзія.

Стецько силкується закричати, але не годен ні видобути голосу, ні бодай штовхнути Юхима, щоб унедійснити мару, яка зараз подолає Ґудзія, бож отець у цьому нерівному двобої не борониться. Проте хоч Ґудзій і не борониться, Стецько з подивом зауважує: банькатий здоровило Юхим раптом м'якне, хмара-зашморг щезає в повітрі кільцем цигаркового диму, і Юхим, не витримавши німого двобою з Ґудзієм, двобою не на життя, а на смерть, про що, крім Стецька, ніхто не здогадується, сірий і згорблений, як сновида, прямує геть із церкви, щоб назавжди зникнути з табору). Вразила Стецька (і то саме тоді, як між Юхимом і Ґудзієм відбувалася невидима сутичка) несамовита, аж відчутна на дотик. Вища присутність за Ґудзієвими словами, — чи не перед цією Вищою присутністю, а не перед Ґудзієвим поглядом, і сплохував Юхим? — хоч це й тривало лише уламок миті. Але цієї миті вистачило, щоб надати Ґудзієвому уривчастому казанню (це навіть Стецько запримітив, бож назагал отець висловлювався і плинніше, і взагалі якось інакше: наче й трохи подібно, а заразом і цілком інакше) такої щемливої, аж серце заходилося, незабутньої вагомости, яка ледве чи первісне містилася в його проповіді, бо хвилинами Стецькові здавалося (та й не тільки Стецькові), ніби Ґудзій і сам не тямить, що виголошує.

А втім, Ґудзій і справді хвилинами не тямив, що говорить, проте не від болю, який на короткі проміжки зачоповував віддих (бож порізане тіло, нашвидкуруч перев'язане випраними спідніми, забутими на мотузку поблизу другого барака, відмовлялося служити), а від гнітющого страху: ану ж вій не витримає й зімліє (перш ніж Юхим угледить його й щезне з табору, щоб почати нове життя, — а він його почне, в це Ґудзій непохитно вірив, хоч Юхим і глузував з отця, мовляв, даремно той уболіває за Юхимову душу й сумління: душі ні в кого нема, а сумління його ані трохи не мордує, він навіть не уявляє, що воно таке, зрештою, хіба на його місці хтось вчинив би інакше? Та Ґудзій з власного досвіду знав: зараз сумління не мордує, а за мить зі світу зведе, від цього ніхто не застрахований, однак іншу людину можна врятувати лише ціною власного життя, і ясновидна присутність цієї правди світляним стовпом виповнила йому по вінця середину, і він, уже не чуючи ударів ножа, далі вигукував: убиваючи іншого, людина вбиває себе! ніколи не пізно покаятися і Юхим мусить розпочати нове життя, скинувши з себе ярмо зла, в яке він у хвилину слабодухости, коли йому забракло відваги відстояти людину в собі — а це доводиться ж на кожному кроці, — встромив шию в диявольський хомут майже з тією самою затятістю, з якою тепер він, Ґудзій, намагається встояти). Бож Ґудзій усвідомлював: щойно він упаде й люди довідаються про його поранення, навіть якщо він і мовчатиме, одразу вийдуть на світло денне і відвідини репатріяційної комісії на стадіоні і подробиці Юхимової участи в таборових викраденнях і вбивствах (Ґудзій ще тоді, як щойно появився Юхим, чув плітки про його службу у радянщиків, тільки ж ніколи не йняв цьому віри, бо чого люди з переляку не плещуть! Хіба не присягався Сашко Мацейко, ніби Ґудзій — радянський аґент? І то лише тому, що Ґудзій опікувався нещасним Івасем Торонем, який з розпуки за жінкою й дитиною, залишеною в Дніпропетровському повернувся додому, попри Ґудзієві поради?). Якщо він, Ґудзій, не здолає якомога довше приховати поранення, Юхима ніщо не врятує: обурені таборяни судитимуть перекинчика, як скаженого пса, не чекаючи на вищу законність, і тут Ґудзій нічим не зарадить, хоч би скільки він доводив, що за певних обставин чоловіка треба рятувати від нього самого (а хіба Ґудзій перший не мусив рятувати Юхима, навіть якби це й коштувало йому життя, інакше хіба він сам залишиться людиною? Адже Юхима спіткало найстрашніше нещастя, яке лише трапляється чоловікові, і з цієї огидної ями йому самому не вилізти, йому треба простягти рятівну соломинку, бож як він стане перед Всевишнім?), хоч Юхим, ножакуючи Ґудзія й кричав: йому, Юхимові, нема чого вилазити з жодних ям, оскільки ні в Бога, ні в жодні загробні химери, вигадані невдахами, він не вірить. І має на це докази. Бо якби Всевишній, заради якого так розбивається Ґудзій, замість рятувати свою шкіру, дійсно існував, то хіба Він давно вже не спопелив би і Юхима, і всіх тих, з чийого наказу Юхим закаляв собі руки кров'ю? А тим часом йому далеко ліпше жилося, ніж усім таборянам, і даремно отець уроїв собі його рятувати, людина однак згниє, й на тому кінець, а чи вона вбивала, чи ні, була чесна чи підла, ані трохи не міняє її долі: усі гнитимуть разом, але ліпше вбивати, ніж з власної волі лізти в зашморг, як це намагається вчинити Ґудзій, якого Юхим однак повинен переставити до черви, хоч він і не чує до нього особисто ненависти (і тоді Юхим дійсно не чув), просто Ґудзій опинився по іншому боці, таке вже його щастя, а Юхим виконував наказ та й годі.