Емма Андієвська - Роман про добру людину

Звичайно, якби Дмитрикові вистачило на довше терпцю, то він, імовірно, дійшов би висновку: він панькається з Йосипом не тому, що, мовляв, горбатого й могила не виструнчить, тож не варто й брати до серця витівки людини, в якої, бува, й справді не все гаразд у голові, як і не тому, що він збирався провчити Йосипа, вичікуючи сприятливішої нагоди (очевидно збирався, але ж не це головне!), за всі витівки, і то ґрунтовно, аби йому на майбутнє відхотілося їх практикувати, а просто тому, що Йосип чи не вперше змушував Дмитрика уважніше прислухатися до себе, властиво не до себе усього, а до зовсім певної частини в собі, яка несподівано виросла в ньому, як хрящ, а це одразу тягло за собою ускладнення, бож напевно Дмитрик поводився б далеко не так стримано, якби його самого не дивувало, а одночасно й не пронизувало неспокоєм (невже все це спричинила корова, яка штовхала його в напрямку, куди йому ані трохи не кортіло відхилятися?), чому навіть тоді, коли Йосип найдошкульніше допікав (а Йосипа ж, ніби чорти наввипередки смикали), попри погамоване роздратування і навіть лють, яка інколи заволодівала ним, Дмитрика ятрило сумління (спочатку, як малий пронизливий цвяшок, а потім уже й, як горнятко, завбільшки з кулак), чи не надто він і його хлопці несправедливі до Йосипа. Тобто не так, щоб зовсім несправедливі, а наче іншими сприймальниками до нього обернені, і то головне завдяки упередженню, пов'язаному з убивством Гната? Цього упередження ніхто голосно не висловлював, адже Йосипові не довели злочину, а чого тільки з дурної голови не плещуть! — може, навіть про Гната ніхто й не думав, в усякому разі напевно не пов'язував його смерти з Йосипом, але не виключене, щось від того нещасливого випадку висіло в повітрі, і Йосип це відчував, і саме ця не вимовлена, а ніби видмухувана несправедливість, а не вдача Йосипа, і штовхала його задерикувато поводитися, не даючи нікому промитої води?

А втім так само ймовірно, що Дмитрик помилявся, і причини тут були зовсім інші (яких тільки причин не буває, та й чи не міняються вони постійно?). Зрештою, не дійшовши жодних задовільних висновків, Дмитрик махнув рукою, бо пощо трудитися над тим, чого однак не розчовпати? Йому не бракувало доброї волі, проте що з того, що він перевертав припущення за припущенням, аж йому голова пухла, коли від цього ані трохи не ставала збагненнішою ні Йосипова поведінка, ні реакція хлопців, ні (що правду таїти!) внутрішній стан самого Дмитрика? Бо чому, наприклад, навіть те, що Йосип наполегливо пропонував допомогу (Дмитрик бачив: Йосип дійсно загорівся бажанням допомогти, але він так само бачив, як ніхто з хлопців не хотів цієї допомоги), настроювало проти нього не лише весь гурт (і то далеко ворожіше, ніж перед тим Йосипові повчання), а й неприємно разило Дмитрика (чому, він не спромігся б сказати, однак чомусь і дратувало, і разило, і сповнювало за Йосипа соромом), хоч Дмитрик сумлінно допильновував, кожного разу поборюючи в собі (інколи аж млосну) неприязнь, щоб Йосипа ненароком не надто щиро стусонули і, воліючи на мить зачопувати прискіпливого балакуна, не переставили за межу, звідки не повертаються.

Імовірно, це останнє міркування й спонукало Дмитрика не вичікувати сприятливішої нагоди (коли він сам прийде до рівноваги і, заки віра в його розсудливість похитнеться, знайде гідну розв'язку не тільки, як позбутися Йосипа, а й переконливо виправдати доцільність його задовгої присутности в їхньому товаристві), а діяти відразу, відкинувши сумніви, чи це розважно, особливо після того, як він спостеріг (і це вплинуло на нього, мов грім серед ясного неба), як гостра відсіч хлопців не втихомирює, а, навпаки, наче аж додає Йосипові охоти вигадувати й напосідати з щораз новими домаганнями й уліпшеннями, від яких псувався настрій не лише в Берізка, Мірошниченка чи навіть у витривалого Ґудзика, а й сам Дмитрик чмарів настільки, що коли він залучив Йосипа до однієї з своїх найбільших акцій, наражаючися (хоч про це, дякувати Богові, ніхто не догадувався) цією нерозважністю, — яку кожен назвав би шаленством, — провалити чергову ґешефтярську операцію, Дмитрик вагався б визначити, чи це він вчинив, аби задовольнити Йосипове прохання й дати йому можливість бодай раз у житті виявитися корисним, чи щоб показати нарешті хлопцям, що всі його дії найдокладніше продумані, бо Йосипа, якого хтось інший, не такий винахідливий, не підпустив би й на крок до справжнього діла, він, Дмитрик, заздалегідь узяв і тримав спеціяльно для цієї великої справи, щоб саме пащекуна використати як найповніше алібі, — адже справді хто повірив би, що Дмитрик з'їхав з глузду й допустив би до своїх маніпуляцій, як свідка й помічника, людину, яка негайно роздзвонила б про це на весь табір (ця ризикована ідея зовсім випадково блиснула в Дмитриковому мозку, і він одразу за неї вхопився, зметикувавши в раптовому напливі енергії: він уже подбає, як улаштувати, аби присутність Йосипа при гарячому ділі послужила найкращим доказом, що ні Дмитрик, ні його хлопці до цього діла не прикладали рук!)? — чи щоб пересвідчитися в чомусь глибоко особистому, безпосередньо не пов'язаному з Йосипом (пересвідчитися так, як ідуть під кулі, випробовуючи відвагу), яке самому Дмитрику зрідка ледьледь промацувалося, але за допомогою Йосипа мало остаточно вияснитися й змінити Дмитрикове життя?