Емма Андієвська - Роман про добру людину

Звичайно, якби Дмитрикові довелося пояснювати, чому це так, він не знайшов би жодної ваговитої причини, крім деякого збентеження, однак попри цілковиту неспроможність висловити те, що, може, й взагалі не надавалося висловити, — хіба не займає невисловлювальне в людині далеко більше місця, ніж усе те, що, звужуючися й мілкішаючи, викристалізовується в слова? — він зовсім виразно почував: з миттю, як він збагне Йосипа, щось суттєве в ньому самому безповоротно загине, перетворивши його на істоту, якою він гидуватиме, — висновок, що настільки спантеличив Дмитрика, аж він поспішив викинути його з голови й навіть на деякий час цілком притлумити роздуми (хоч вони з'являлися ніби ззовні, без найменшої Дмитрикової участи, й опадали його зненацька саме тоді, коли він клопотався справами, ані трохи не пов'язаними з Йосипом), чи Йосип пропонував послуги (а він їх пропонував з наполегливістю, немов від його послуг залежав порятунок світу) лише зі страху перед спокутою за попереднє хизування (Дмитрик змовчав, алеж Йосип не осліп, аби не втямити, як він перебрав міру, і, хоч і пізно, — де в кого мозок працює заднім числом, — похопився, щоб трохи злагіднити неприємне враження?), чи тому, що потреба допомогти притаманна усім без винятку, тільки в кожному по-різному виявляється? Добру людину штовхає чинити добро заради самого добра — беззастережно, усією грудною кліткою, не відмірюючи добра на міліграми, часто навіть собі на шкоду, — зовнішню, не внутрішню, — і життєвий досвід (гартувальня, яка щойно повністю, за висловом Терещенка, мов лакмусовий папірець, проявляє добру чи злу людину, бо коли всі живуть у достатках і ніхто нікому безкарно не ссе крови, — такого раю Дмитрик за своє життя ще не подибував, хоч Терещенко напевно не брехав, запевняючи, ніби це трапляється, — із жиру, спричиненого душевною порожнечею й пересиченістю, як та свиня, що підкопує коріння дуба, який її годує жолуддям, — це речення Терещенко аж кілька разів повторював, тлумачачи Дмитрикові причину загибелі культур, що їх назви не трималися в Дмитриковій голові, — людина починає мізкувати від лукавого: хіба зло справді зло? може воно навіть добро? Хіба є межа між добром і злом, заки навколо панує, за визначенням Терещенка, доброзло, сіренька маса, не те й не се, яка нікого й не гріє, але нікому нібито й не шкодить, лише яка одразу ж розлітається, і то з мікронною чіткістю, на добро і зло, як тільки людині починають живцем вирізувати шматки м'яса?), той самий життєвий досвід, що угодованих добрячків перетворює на в'їдливих ницих потворок, не робить її черствою, бо вчинками доброї людини рухає співчуття й любов до ближнього, а не очікувана винагорода. Та й про яку кращу винагороду мріяти, коли, слугуючи ближньому з надміру власної доброти, людина дотикається до самого живчика існування, до самих кровоносних судин незбагненної божественної суті, — хіба не тому Христос дав себе розіп'яти? — а це такі двигтющі вихорі сліпучої радости, перед якою никне й щезає все інше, бо в цьому уламкові духовного прозріння людина випростовується й осягає певности: вона Божа істота, а не шматок безхребетної мерзенної гиді, що розкладається, ще заки її поглинуло небуття?

Натомість злу людину (дивно, коли Терещенко приходив навчати Дмитрика різних мудрощів, Дмитрик не завдавав собі великого труду прислухатися, а щоб запам'ятовувати всі ті казання — і поготів, проте, може, й мав Терещенко слушність, уперто обстоюючи погляд, згідно з яким зло завжди тягне підроблятися під добро, хоч воно й зневажає його, бо видимість добра навіює злові ілюзію, ніби воно повноцінне, як добро, і справді існує?) бажання допомогти приводить тільки до хворобливого вивищення своєї нікчемної персони й зловтіхи, мовляв, ось дивись, я допомагаю тобі, однак це стається не тому, що мені серце крається бачити тебе в нещасті, — серце крається лише в селепків, я ж надто високої про себе думки, аби мене хвилювали нікчеми, не варті й мого сліду! — а тому, що, допомагаючи тобі, я розкошую з утіхи, який я могутній, майже Бог, а ти — ніщо, самі немощі й злидні, і почуття моєї зверхности — це єдине моє вдоволення й спонука, бо якби ти, кому я так ласкаво допомагаю, добіг достатків і заопікувався б мною, ощасливлюючи дарами, я тебе люто ненавидів би і пильнував, як нишком (воно все ж безпечніше не скидати личини добра, адже ніколи не знати, чи вона ще, бува, не придасться) втопити тебе в ложці води.

Очевидно, Дмитрик ніколи не заходив так далеко, щоб попри погамовану неприязнь до Йосипа приписувати йому саме ці людиноненависницькі наміри. Де ж би він легковажно засудив (на хвильку— ясна річ, цього він не перечив, заки ще нуртувала свіжа злість, готуючи Йосипові пекельні муки, які напевно пішли б йому лише на користь, тільки ж Дмитрик ніколи довго не злостився й негайно витягав Йосипа з геєни вогненної, куди щойно був його пожбурив) нехай надокучливу, алеж навряд чи справді злу людину (хіба бракує на світі невдах, які ніби й прагнуть, однак чомусь не годні чинити добра? наче й стараються, а воно їм не вдається? Чи це тому, що вони ходять навпомацки, не бачачи межі між добром і злом?)!