Емма Андієвська - Роман про добру людину

— Якщо вони відбігають здібности реагувати, то що ж ви тоді вдієте?

— Саме в цьому й міститься суть мого винаходу. Біофотони створюватимуть для них атмосферу!

— Атмосферу?

— Атмосферу добра. А атмосфера добра висновуватиме душу, перетворюючи бездушних монстрів на людей. Злих душ не існує, душа є або добро, або її взагалі нема.

— А нелюди? Кровопивці?

— Це тільки порожнини, обтягнені людською шкірою.

— Гм.

— Біофотони душі подолають усі перешкоди.

— Звідки ж ви їх братимете?

— З душі. З серця.

— Не розумію.

— Людина, яка знає, що таке добро, — хоч вистачає навіть не знати, а лише прочувати, — мимоволі залюблюється в нього, — я маю на увазі нормальну людину, пересічну, в якій існує поняття добра, а воно існує в кожному, крім, звичайно, покручів, — і легко набуває властивости примножувати його. Це як споглядання божества: хто чим захоплюється, той у собі те й нарощує. І тоді дуже легко, — при певному зосередженні, очевидна річ, без зосередження не піде, — випромінювати з себе це наакумульоване добро на кусник матерії, камінчик, вишню, порошок від болю голови, сірник, запальничку, шкарпетки (шкарпетки — це більше для чоловіків, для дам — пуделко на пудру, губну помаду) чи будь-що інше. Одягла якась потвора опромінені біофотонами душі шкарпетки або поклала опромінене пуделко в торбинку чи мазнула вуста опроміненою помадою — і біофотони вступають у дію. В повітрі, як в атомному реакторі, вмить викристалізовується добро, і тварюка, яка щойно спускала вам кров, ніби прокидається від смердючого чаду й на очах олюднюється.

— Якби ж то!

— О так, я це перевірив!

— Тоді весь світ змінився б!

— Він і має змінитися, бо людство від надмірної порожнечі, що тотожна зі злом, прямує до загибелі, і єдине, що його ще ладне порятувати, — це біофотони душі.

Та воно, може, й правда, тільки дивно воно якось виходить, зважує про себе Дмитрик, уважно дивлячись на Копиленка, який своєю чергою пильно дивиться на Дмитрика і, спостерігши, як погляд Дмитрика на коротку мить зробився далеким, із сумом вирішує: напевно Дмитрик, як і всі в таборі, не бере його цілком поважно, а коли хтось сумнівається в тому, що іншій людині здається не тільки очевидним, а й суттю всього буття, порозуміння неймовірно утруднюється, бо співрозмовники ніби з шаленою швидкістю роз'їжджаються один від одного в безвість, звідки навіть луна не доходить.

І від смутку, який негайно ж на інші рейки скеровує йому язик, змушуючи говорити вже й справді щось недоречне, яке його самого дивує, оскільки він намагається, хоч як це важко, перескочити віддаль, спричинену Дмитриковим поглядом, Копиленко раптом зауважує, що навколо нього за той час, як він відійшов, а тоді знову повернувся до життя, нічого не змінилося. Крізь вікно так само видно будяки, правда, вони трохи блищать, імовірно, їх щойно скропив дощ, на печі так само височіє баняк з дощовою водою й пуголовками, ще з минулого тижня призначеними для досліду, на полицях навалено гори слоїків, пуделок, паперових скриньок, напханих камінцями, корінням і клаптями матерії, та кілька немитих мисок, бо він кілька днів не рухався з помешкання, навіть не ходив по обіди (цьому сприяло ще й деякою мірою те, що в кутку він знайшов від Мартинців і Захарчуків цілу бляшанку американського сиру), аби не марнувати часу й не розпорошувати зосередження, воліючи якомога приспішити здійснення свого винаходу, що через його хвилеву слабодухість мало не коштувало йому життя, а тепер він скеровує всю енергію, все надхнення винахідника, щоб витлумачити Дмитрикові те, що він, імовірно, ледве чи здолає витлумачити, хоч Дмитрик і чує, як за раптом чомусь квапливим і дедалі менше розбірливим казанням Копиленка міститься щось справжнє, що й Дмитрика торкається, тільки воно покищо вислизає з-під виразнішого окреслення.

Дмитрик аж надимається, аби зусиллям волі намацати й схопити сутність Копиленкового говорення, і йому навіть здається, ніби він поволі до того наближається, починаючи вирізняти між словами Копиленка хвилястий запах стовченої кропиви з конюшиною, який він дуже добре знає і який промовляє до нього далеко глибше, ніж найкрасномовніше казання, однак саме в найзосередженішу хвилину, коли Дмитрик відчуває, як йому всередині з хрускотом розсуваються сліпучі стулки і зараз вдарить у серце несамовита правда, яка його спопелить і, вже зовсім іншого до невпізнання, народить удруге, — повертаються П'ятачиха з Іриною Ярчик, що з вигуком: «Який тут безлад! Зараз я всьому дам раду!» — заходжується встановлювати порядок, змахуючи всі пуделка й слоїки на купу.