Емма Андієвська - Роман про добру людину

— Боже, пощо Ти це дозволяєш! — закричав тоді, не годний більше стриматися, Копиленко і, схопивши мітлу, держаком заходився періщити рядно просто по огидному пискові, який випустив хмару чорної рідини, як спрут, від чого мітлище в руці Копиленка перетворилося на міцний шнур, що сам бубликом упав йому на шию.

Копиленко шарпонув зашморг, аби звільнитися, але з переляку, замість вигукнути ім'я Господнє, яке його визволило б, тільки на одну секунду, — зрештою, на яку там секунду! — атом секунди! — це все відбулося настільки блискавично, ніби його взагалі вирвали поза час, де летять потоки космічної енергії, — своїм обмеженим людським мозком, непридатним збагнути діянь Всевишнього, — подумав, що напевно, диявол сильніший за Бога, коли Творець не спопелить його за такі мерзенні казання.

І те, що він, Копиленко, допустився цього падіння, цієї зневіри в світле (він, який лише завдяки сліпій, інколи навіть безглуздій, а в кінці таки рятівній, вірі в добро залишився людиною!), і санкціонувало його загибель.

Бо заки він отямився, його, мов трісочку, підняло на стілець, шнур сам собою підскочив із ляскотом зав'язався на гаку, що стирчав зі стелі, Копиленкові перетяло віддих, і він полетів у прірву, з якої його вирятував Дмитрик, що тепер наївно питає, пощо йому забаглося вкорочувати собі віку.

Оскільки ж ні суперечки диявола з Богом, ні своєї хвилевої зневіри Копиленко не годен нікому повнотою витлумачити, відчуваючи, як усе, що він скаже, лише віддалятиме сутність тих подій, ані трохи не оприсутнивши їх, бо в жодне слово він не втисне тієї бурі, яка щойно вирувала на місці, де тепер спокійно стоїть Дмитрик, Копиленко зідхає й описує в повітрі криву, стежачи за якою Дмитрик пригадує таборове базікання, як колись, чекаючи в черзі біля спільної кухні на їжу, спересердя, що його покривдили наклепницьким доносом, ніби він — радянський аґент, підісланий для вивідування й викрадення людей з табору (і це про нього, який ледве кістки виніс з радянського раю!), а тут ще й кривий Борис наступив йому на ногу і, замість вибачитися, прохамаркав щось про підозрілих осіб, не таких, як усі, а тому й небезпечних, — мовляв, казнащо в них на думці, коли вони інакші, — від яких варто було б прочистити табір, — інженер Копиленко не витримав і прилюдно на повний голос пригрозив, зібравши біля себе не лише численну публіку, а й усю таборову дітлашню, яка збіглася подивитися, як Копиленко сердиться, що коли й надалі люди не отямляться й не подобрішають, особливо ж коли чинитимуть отакі кричущі неподобства, він здійснить винахід, від якого затремтить весь світ, бо від багатьох тварючок і сліду поганого не лишиться.

— Ваш винахід справді небезпечний? — якось само собою виривається в Дмитрика.

— Кожний винахід небезпечний.

— Хіба? Є ж винаходи не шкідливі, а є і — як атомова бомба.

— Кожний винахід як атомова бомба.

— Пощо ж ви тоді винаходите?

— Це похідна мислення.

— Мені не зовсім ясно…

— Мислення — духовна спокуса, найнебезпечніша з усіх спокус. Людина, що відкрила здібність думати, не годна спинитися, а в кожній думці захована вибухівка, ладна висадити весь світ у повітря. Лише коли мислення скерувати на споглядання, щойно тоді думка втрачає руїнницьку потенцію, притаманну їй від народження.

— Невже кожна думка руїнницька?

— Кожна.

— Навіть добра?

— Навіть добра, якщо вона не споглядальна.

— Ви певні?

— Певен.

— Цілком певні?

— Ну, як вам сказати, певен тією мірою, як те, що ви мене знову повернули до життя.

— А чи не здається вам… Зрештою, ні, я не визнаюся на цьому. Що ви винаходите?

— Біофотони душі.

— Що це таке?

— Спричинювачі добра. Первні буття.

— Хіба добро дається винайти?

— Само добро — ні, оскільки воно вже існує, бож воно єдине, що взагалі існує. Однак його можна, як рослину, за допомогою певних одуховлених предметів, що діятимуть як подразники, оприсутнювати серед порожнечі, тобто небуття, яке в тому місці, де воно перетинає існування, сприймається як зло.

— А якби ви трохи ясніше…

— Біофотони — це випромінювання душевних квантів на перші-ліпші предмети, доторкнувшись яких, зло випаровувалося б.

— А як дехто виявиться надто товстошкірим?

— Мій винахід узгляднює і найтовстошкіріших, їх у першу чергу. Усіх тварюк, упирів, мерзенних креатур, на яких не діють духовні спричинники, бо люди, яким бракує добра, відбігають здібности реагувати на духовні поштовхи.