Емма Андієвська - Роман про добру людину

Професор Кава засміявся, ніби перестрибуючи босим через калюжі, а тоді ще раз уважно, аж прикро, бо Стецько не звик до надмірної уваги супроти своєї непримітної особи, — куди світ зайшов би, якби обділювали зайвою увагою таких незначущих людей, як він? — правда, Стецько одразу ж вирішив, що це напевно не що інше, як просто звичка професора Кави дивитися цим способом на весь світ, а оскільки Стецько теж заповнював якусь чарупку цього світу, то й на нього, — глянув на Стецька й спитав:

— А чи вам сподобається й отаке?

І, витерши об піджак з-під оселедця руку, приклав її до горла, провів кілька разів уздовж шиї, ніби впрасовуючи туди срібну хвилясту руру з півнячим гребнем посередині, яка щойно згусла з повітря, залишивши в ньому дірку, і влилася в пучки професорові, бо Стецькові ще пощастило угледіти ріжечок блискучої кінцівки, заки вона щезла в борлаку професора Кави, і заспівав з такими дивними ляскотливими переливами, що Стецько отетерів, а тоді охнув, власне, навіть не він охнув, а в ньому все охнуло, бо нутрощі йому від цього співу розширилися й заокруглилися, аж Стецько почав бачити навколо все круглим і Стецькові груди надуло від болю, а тоді ніби і його самого, згрібши в жменю разом зі шкірою зовнішню подобу, рвонуло всередину й, сплющивши, притисло до власного хребта, не лишивши й щілини на віддих.

Проте і сплющення, і гострий біль виявилися, на диво, приємними, і Стецько лише кліпав повіками, не відриваючи зору від професора Кави й не ворушачись, і від цієї цілковитої нерухомости Стецькові наче розвиднилося в мозку, і він збагнув: професор Кава не співає, а читає йому щось, і від цього Стецько й бачить усе круглим.

Це напевно гімни нової релігії, з яких сміються в таборі, бож незвичне — завжди смішне, — лише чому вони круглі? — спало Стецькові на думку, однак він не встиг здивуватися, бо несподівано усвідомив, що хоч він і не розуміє слів (тобто слова ніби й трохи знайомі, а як вслухатися, то поодинокі майже такі, якими всі послуговуються, але сенс їх цілком інакший і незвичний, зовсім не на Стецькову голову скраяний), — від того, що читає професор Кава, йому дедалі лагіднішає на душі й заходить така прозорість, така теплота, аж він ладен довіку сидіти й слухати.

Чи це тому, що він уміє так проказувати, чи це просто зі мною сьогодні щось незвичне коїться, — засумнівався Стецько, вихиляючи чергового питуна, що його професор Кава наповнив вже з іншої пляшки, бо попередня, спорожнена, валялася збоку.

— Пане професоре, — мовив Стецько, не годний стримати хвилі, яка заливала його, — я не збагну, як ви це викликаєте, однак, слухаючи вас, я ладен умерти. Мені здається, власне, навіть не здається, а я знаю, то мені здавалося, як я щойно почав говорити, а тепер я вже зовсім певний, — цієї миті я здолаю довершити найбільший подвиг, найбільше геройство, найбільше випробування, зараз я справді все можу, таке світло б'є мені з середини, така радість, хоч я лише непутящий таборовий п'яничка, і ніколи ніхто не мав з мене жодної користи. Проте ви робите мене великим, яким я себе ніколи не зважився б помислити. Я вам віддаю себе повністю в руки, веліть, наказуйте, я все виконаю для вас, це так легко! Я ще в житті не почував себе, як оце з вами! Як ви мене переінакшили! Мені аж самому дивно, що я не лише говорю, а й відчуваю саме так, як говорю, наче не мій язик рухається, а сама душа без слів двиготить перед вами, а слова то вже тільки, як дим від полум'я. У нас колись розповідали, ніби подібне чинили характерники, надихаючи простих, навіть кволих і полохливих людей на найвідважніші, найшляхетніші вчинки, слава про які й досі гримить у піснях, та я ніколи не припускав, аби ви, пане професоре, вибрали для такого невміщального чуда мою недостойну особу.

— Чи ж спроможна людина переінакшити іншу?

— Видно спроможна, бо саме це ви й зробили!

— Усе, що людина відкриває в собі, в ній самій і містилося.

— Алеж у мене й натяку на щось подібне не було! Їйбогу, я ж себе знаю!

— Хіба людина до кінця себе знає?

— Про мене — це залежить виключно від настрою. Трапляється настрій, коли людина себе дощенту знає, ну просто, як на звіті перед Всевишнім, а тоді надходить хмарина на душу, й те знання замулюється, та коли про нього не думати, воно згодом само собою знову вияснюється. Справді!

І Стецько аж розвів руки, аби показати, наскільки це справді — справді, наче професор Кава крізь грудну клітку міг пересвідчитися, що саме така ясність і виповнювала тепер Стецька, розв'язавши йому — може навіть трошки забагато, але хто ж утримався б на його місці в благопристойних рамках, коли людині не сила стриматися? — язик.