— Дорога пані, у мене гість!
— Таж це лише Стецько-п'яниця! — не витримала солодкого тону Ріточка.
— Дорога пані, не ображайте мого гостя, бо камінь, що його людина кидає в іншу, має властивість міняти напрям, — так дивне вимовив професор Кава, аж одночасно Ріточці й Стецькові ніби розчахнуло розум: Ріточка нарешті усвідомила, що з її відвідин сьогодні нічого не вийде, і тому, ані трохи не збентежена, грайливе кинувши: «Ну то завтра!» — витанцювала за двері, а Стецько побачив себе малим у саду під грушею в тітки Докії, яка, аж прозора від пізнього осіннього плямистого тепла, частувала його вперше квашеними яблуками, примовляючи: «їж, дурнику, їж, то смачне», — а йому воно зовсім не здавалося смачним, і він радо виплюнув би, якби тітка не стояла над ним, і що він тоді, мало не задушившися, — ну просто ж поперек горлянки зупинялося, проковтнув той шматок квашеного яблука на догоду тітці, яка завжди обділювала його гостинцями й ласкавим словом, те якимось чином довело його згодом до горілки, до цього табору й навіть до закамарка професора Кави, що долив у спорожнілі питуни і взяв двері на гак.
— Вона навіть до мене чіплялася, — скоментував Ріточчин відхід Стецько, — і тепер, видно, облюбувала вас, а від неї важко відпекатися, вона цупка, мов смола.
— Пане Стецьку, — озвався професор Кава після тривалої мовчанки, підливаючи й беручи пальцями нарізаний оселедець, а (тоді обтираючи їх об шматок газети, яку він поклав до кишені, від чого Стецькові привиділося, ніби звідти стирчать два мариновані хвости з кружальцями цибулі, хоч він навмисне силкувався не дивитися туди, аби не відчувати незручности, пощо професор Кава носить оселедці просто в кишені, — що, на вашу думку, спонукує людину не лише упадати навколо зла, а й любити його?
— Ви маєте на увазі її? — зареготався Стецько, оминаючи перед професором називати Ріточку «скаженою матицею», від пригадки (так принаймні за чаркою розказував Борисів Тарас, наслідуючи Ріточчину ходу й говорення, аж усі лягали), як колись Ріточка зустріла бабу Грициху, — а що Ріточка саме кипіла від заздрощів і обурення, бо пані Лопастюк, у якої не статура, а мішок з картоплею! — дістала (і яким лише правом!), саме ту американську в усіх кольорах веселки спідницю, яка тільки Ріточці пасувала б (звідки взагалі ці гапки знали, як подібне чудо носити!), а її, Ріточку, обділили безбарвною шматою, мов для якоїсь бабці! — обставина, що й колоду довела б до шалу, а таку ніжну й чутливу на несправедливість особу, як Ріточка, й поготів, то коли Ріточка побачила бабу Грициху, яка їй давно вже сиділа в печінках, — оскільки Ріточка орієнтувалася, хоч і не вродилася забобонною, однак у Ріточчиних колах вірили в блюдечко, Ріточчина бабця ще відвідувала спіритичні сеанси, як належало до доброго тону, і тому Ріточка знала: баба Грициха — злісна чаклунка (якби на те Ріточчина воля, вона давно її без жодного вагання десь упекла б, лише смуга за нею простяглася б!), а тут ще й недолуга баби Грицишина плахта своїми дикунськими барвами нагадала Ріточці, як жалюгідна баюра нагадує південне сліпуче море, райські барви американської спідниці, що дісталася пані Лопастюк, — Ріточку вхопили корчі, і вона цілий день пролежала в пропасниці.
— То, видно, зло так зсудомило перед добром, бож баба Грициха невимовне добра. І мені з вами невимовне добре, — несподівано для самого себе уголос вимовив Стецько, перехиляючи чергового питуна, й зауважив нагло, як йому на душі такий спокій залягає, така радість і доброта, ніби він уже й справді в раю, де нема місця ні на прикрощі, ні на сумування. Хто б подумав, що з професором Кавою настільки все просто! От і вчений нібито, а як же гарно з ним! І випити вміє, не зневажаючи Стецька за цю слабість (що це слабість, та ще й досить величенька — очевидна річ, — Стецько ніколи не робив із неї цноти, однак мусить же чоловік мати якусь слабість!), і взагалі, яка ж він задушевна людина! Запросив Стецька й гуторить з ним, як з рівним, ніби вони удвох найближчі друзі, та що там друзі, рідні брати ледве чи так розуміються, як вони тепер! — аж незбагненне, чому в таборі теревені гонять, наче професор Кава дивак.
— Це даремно про вас ширять подібні вигадки, — переконливо ствердив Стецько, — ви зовсім не дивак! У вас усе, як годиться, і я ще ніколи ні з ким не почував себе так добре, як з вами, хоч ми вперше разом.
— Це виключно від вас залежить.
— Чому ж від мене, коли ви обертаєте все якось так, що воно само з себе подобається, ще заки я встигаю зважити, чим саме воно заполонює мене?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу