Роман Квант - Покарання

— Що ми будемо робити, як опинимося там?

Це питання виникло у мене спонтанно, але ми не хотіли його обговорювати до останнього моменту. Але зараз ми вже майже приїхали і доречно було б розставити крапки над «і».

— Не знаю… — вона задумалася. — Якщо я не помиляюся, то щось повинно статися. Ми це побачимо.

Село ні на йоту не змінилося з того часу, як я був там останній раз. Проте, цього разу, в мене виникло дивне відчуття, ніби чогось таки немає. Насправді все було просто. Я зрозумів, що зовсім не бачу людей, худобу, автівок. Взагалі нічого окрім будинків, огороджених парканом. Лише пусте, вимерле село. Це здавалося не просто дивним, а ще й страшним та неочікуваним. Проте, відступати ми вже не мали змоги. Вибір був зроблений.

Долина повільно зупинила машину біля хати Міська. Перед цим вона мені сказала, що також опинялася тут після наркотичних досліджень із психотропними речовинами. Отже, її випадок дуже схожий із моїм. Ми вийшли з машини і озирнулися навкруги. Навколо стояла така тиша, ніби усього не існувало. Жодного стороннього шуму, навіть подиху вітру не було. Складалося таке враження, ніби ми потрапили на планету автентичного мовчання та спокою. Правда, це більше було схоже на вимерлу зону або коридор між двома світами, між теперішнім та минулим. І якесь синє сяйво навколо нас, що відбивалося на склі машини, нагадало про аномальну зону. Таємницю, яку треба розкрити.

Я невпевнено подивився на Долину і ми не змовляючись, пішли до хати крізь ворота, які були незачинені. Наче, на нас вже чекали, як на гостей. Тільки ми звані гості чи ні?

Не було часу відповісти собі на це запитання, бо я відчинив двері і зайшов до хати, яка колись була (чи була насправді?) Мішкова. В приміщення також не було жодного звуку, окрім ледь чутного серцебиття і дихання двох наляканих, затравлених людей, що опинилися у невідомому місці, яке хотілося відразу покинути. Повітря було важким: пахло сирістю та пліснявістю. А ще відчувався насичена атмосфера безпорадності та страху.

На кухні Долина ввімкнула світло. Усі предмети наче набули нових рис існування, перетворившись у зрозумілі форми. Я звернув увагу на кухонний стіл. Відкритий ноутбук лежав на цьому столі, наче чекав нашого візиту. Ми переглянулися поміж собою і підійшли ближче.

Щось повинно статися. Я це відчував.

— Що нам робити? — знову спитав я.

— Чекати.

— Невже ти ще віриш у духів? Хтось розігрує нас…

Долина нічого не відповіла, але її відповідь я і так знав. Тому хотів якомога швидше з усім покінчити і повернутися у нормальне русло життя. Але нормального життя у мене вже не буде після усього побаченого та пережитого. Бойові шрами від життя зостаються назавжди.

— Ти відчуваєш це? — спитала вона.

— Що саме? — не відразу зрозумів я.

Проте, я подивився уважно на в круги.

Ноутбук знову притягував мою увагу, наче був оточений магічною силою темної сторони. І ця сила мене гіпнотизувала. Навколо нас почав виникати синій туман, що наближався з усіх боків, проходячи крізь стіни із легкістю та невимушеністю, як камінь проходить крізь воду та падає на дно річки. Цей таємничий туман викликав певний шум, нагадуючи гудіння мотору. Він все щільніше огортав нас і насувався, поступово поглинаючи нас, проходячи крізь нас… Синя речовина почала заповнювати нас із середини. Я заплющив очі, бо вирішив, що зараз вона нас поглине і знищить. Руки в мене тремтіли і я відчував навколо них вібрацію речовини, яка розповсюджувалося по усьому периметру. Ця субстанція тремтіла та рухалася в унісон, синхронно з нашими тілами.

Це видовище настільки заворожувало мою свідомість, що я геть про все став забувати.

— Остапе, дивися!

Неймовірно! Яскраве синє сяйво виникло несподівано, ріжучи очі і випромінюючи сильний холод. Але водночас воно було теплим, вологим та сухим, мертвим і живим, жахливим та прекрасним, наче дві іпостасі добро і зло поєднувалися з ним. Проте, в наступну мить, вся ілюзія зникла і залишився страх, що наганяла синя речовина.

Екран ноутбука почав мерехтіти, блимати різноманітними відтінками та кольорами, які лише можуть існувати у світі. Потім це дивне явище припинилося і екран потух, а синя субстанція почала нас підштовхувати вверх, діяла із середини: проникала у свідомість та намагалася знищити усі спогади життя. Тікати не було сенсу, адже ми самі добровільно сюди прийшли. Я подивився на Долину та помітив її перелякане, бліде обличчя, яке випромінювало безпорадність та страх. Та водночас по очах можна було прочитати упертість довести справу до кінця. І це мені також додало впевненості у собі.