Юрій Винничук - Танґо смерті

— А я вас упізнав. Ви ж Андрій Курков, правда? — і, не чекаючи на ствердну відповідь, продовжив: — Ні, не скажу, що я вас читав, але за пресою стежу. Будьмо знайомі: підполковник СБУ Книш.

Довелося потиснути йому руку і пробурмотіти звичні у таких випадках слова. Стюардеси з'явилися знову, цього разу вони забирали сміття і недоїдки й наливали напої, і знову Курков змушений був обслужити свого сусіда, подумки вирішивши, що це буде востаннє. Та він помилився, бо той, перехиливши одну склянку і смакуючи другою, сказав:

— Я, бачите, був у відрядженні… по службі… Не буду завивати в папери… я маю до вас кілька питань як до людини… е-е, як би це сказати… близької нам…

— Що ви маєте на увазі? Я в КГБ не служив.

— Ви повинні були служити в КГБ, але викрутилися. Це нам відомо. Однак ви перебували на пенітенціарній службі… охоронцем у в'язниці. Отже, ви наш.

— Більше я вам віскі не візьму, бо ви починаєте молоти нісенітниці.

— Ну, вибачте, якщо я некоректно висловився. Віскі, звичайно, свою справу зробило. Але я все ж таки маю надію, що ви нам допоможете. Зараз ми з вами по один бік барикад.

— Яких барикад? Не бачу жодних.

— Ну, я читав якесь ваше інтерв'ю, де ви сказали, що вважаєте себе патріотом України, а до Росії не відчуваєте жодних сентиментів. Тому я й звертаюся до вас винятково як до патріота України. Бо і я патріот.

— А коли ви служили в КГБ, теж були патріотом України?

— Ціню ваш гумор. Але ближче до діла. Нас цікавить професор Ярош. Зокрема його дослідження Аркануму і певної книги, яка викликає у нас інтерес. Не знаю, чи ви помітили в читальному залі національної бібліотеки скромного чоловіка з лупою…

Курков з подивом зирнув на супутника, здається, він був одним із тих трьох читачів, що студіювали якісь старі видання.

— То були ви?

— Так, — кокетливо опустивши очі, проказав Книш, — я переглядав турецький атлас України Евлії Челебі. Дуже цікавий мандрівник. У нас його частково переклали. Але, звичайно, мене не атлас цікавив, а те, що говорилося у мене за спиною. Турецьку я ні бум-бум, а з англійською у мене, знаєте, як і у всіх випускників радянських шкіл, теж не найкращі стосунки. Я, як та собачка, усе розумію, але сказати не можу. Тобто на побутовому рівні — нема питань… як то кажуть, гавмач, гавдуюду, мейаспік, сенкюверімач і т. д. Отже, те, про що ви говорили в залі, я второпав. Але мене цікавить те, що було говорене в захристії…

— Як я вас розумію, — усміхнувся Курков. — Ба більше — співчуваю. Але я хочу спати.

Після тих слів він випростав ноги, наскільки то було можливо, склав руки і, відкинувши голову, заплющився. Постійні перельоти виховали в ньому вже невідворотну звичку почувати себе в літаку, як вдома. Він із якимсь самовдоволенням, перш ніж заснути, прислухався до чергового торохтіння возика і булькання напоїв.

Ще не було й сьомої ранку, як мене розбудив немилосердний гуркіт у двері, потім пролунав переляканий крик моєї матусі, й до покою увірвалося троє поліціянтів, які наказали негайно збиратися і їхати з ними. Мама намагалася щось їм доводити, переконувати, але поліцаї не звертали жодної уваги на мамині крики. Тоді мама вмить себе опанувала, метнулася по хаті і хутенько склала мені у торбинку все, що може придатися там, куди мене забирають. Коли ми виходили, услід нам лунали матусині прокльони й обіцянка звернутися до пана міністра, — якого вона знає особисто, і тоді поліція довідається, з ким має справу, при цьому мама дискретно прізвища міністра не називала. Усі її галасування не справили жодного враження на поліцію, і за якийсь квадранс я вже опинився в Бригідках* на Казимирівській перед ясними очима страховиська, відомого всім львів'янам, — комісара Кайдана. У кімнаті для допитів стояв дзиґлик, на якого мене посадили, а попід стінами лежали мотузки, палиці, кліщі та інше причандалля, від самого вигляду якого в мене зарябіло в очах.

«От же ж Господь наділив чоловіка прізвищем! — подумалося мені, а потім я подивився на його пику і подумав: — От же ж Господь пикою наділив!» На цьому мої роздуми завершилися, бо комісар наблизився і пальнув мене в писок, аж я ногами задер, злетівши з дзиґлика. Не так мене заболіло від його п'ястука, як від того, що я гримнувся головою об кам'яну підлогу, аж памороки забило. На губах відчув кров, але вирішив її не витирати, нехай думає, що розвалив мені морду на квасне ябко.