Юрій Винничук - Танґо смерті

— Це я буду стріляти.

Я розкрив рота, але не промовив ні слова, мені здалося, що усі слова будуть зайві, я раптом відчув свою малість, ницість і нікчемність, бо хто я такий, я — ніхто, а вона — героїня, вона відважилася на атентат, вона йде, можливо, на смерть, а я, мужчина, тільки й усього, що подам умовлений знак. Як так сталося, що на цю справу вирядили саме її, а не когось із хлопців?

— Ти напевно задумався, чому саме я? — сказала вона, але відповіді не потребувала, бо відразу по тому продовжила: — Це дуже просто. Я добре стріляю. Я в Пласті з дитинства, стріляла з лука, самостріла, а потім з револьвера. Але не це головне… А те, що я вже двічі виконала вирок. Але завше для мене це великі переживання. Стріляти в людину важко… Можливо, на фронті це не так… На фронті я могла бути така сама, як Софія Галєчко*, рубати шаблею і стріляти у ворога… Але коли цілишся у людину, яка цього не сподівається… яка собі йде, ні про що погане не думаючи… це не просто… Напередодні, як от зараз, я перебуваю в жахливому стані, але любощі і вино допомагають усе це пережити.

Тут мені закралася тиха підозра, що мене використали, що я зіграв ролю якогось охолоджувального компреса, але я обурюватися не став, бо врешті-решт коли-небудь оце таки мало статися, то чому не могло статися саме тепер і саме так, я пригорнув її піддатливе тіло, і ми лежали в задумі, поки заснули. Але перед тим вона сказала:

— Гарбуз… Що це за псевдо? Який з тебе гарбуз?

— Я хотів бути Хроном, але не вийшло.

— Ну, так, Хрін уже є. А я — Люція.

Вона це сказала так, мовби уже прощалася з життям, і я тоді теж назвав себе, і подумав, що ми з нею, як гладіатори перед виходом на арену. Вранці я прокинувся від якогось звуку, щось наче б траснуло, але Люції поруч не було, зате я знайшов записку, яка повідомляла, що вона мусить полагодити деякі справи, сніданок на кухні, а ключа я маю залишити в ринві. На кухні мене чекали яєчня, хліб, масло, свіжо-запарена кава і молоко, а ще кілька слоїчків із конфітурами, поруч з ними рукою Люції було виведено: «Це все моя продукція. Мусиш спробувати усі. Я перевірю». Конфітур я не любив, але аби зробити приємне Люції, попробував з кожного слоїка по півложечки. Цікаво, куди вона так квапилася? Адже атентат сплановано на вечір. Я снідав не поспішаючи, якась сила стримувала мене на місці, мені було затишно в цьому будинку, і хотілося залишатися тут якнайдовше, бо невідомо, чи колись я ще сюди потраплю після того атентату. У вікні я бачив яблуню і сороку, що вила гніздо, вона кудись зникала на хвильку, а повернувшись, спритно вистеляла своїм дзьобиком м'яку постіль на майстерно переплетених галузках, то, либонь, якась божевільна сорока, бо вила гніздо серед літа, але що тут дивуватися, якщо божевільні трапляються серед людей, то чому б і не серед птахів… Я дивився у вікно, і мені хотілося, щоб це ніколи не закінчувалося, оцей ранок і сніданок, і якась невтоленна туга закралася мені в душу, я раптом відчув, що не хочу, нізащо не хочу кудись іти, хочу зостатися тут, у цьому будинку, і перечекати все. Але щось сильніше за мене підняло мене і вивело геть.

Йдучи на роботу в Оссолінеум і проминаючи вулицю Баторія, я не міг себе стримати, щоб не поглянути в бік будинку поліції, мене приємно тішило відчуття того, що я знаю щось таке, чого не знають тисячі людей у Львові, навіть поліція, навіть моя мама. При згадці про маму я неабияк розхвилювався, адже я не попередив її, що не буду ночувати вдома, можна лише уявити собі її стан, а враховуючи дещо екзальтовану вдачу, ще і її метушню, біганину по знайомих, недоспану ніч і галасливий ранок, і я не помилився, бо вона уже чекала на мене в пані Конопельки.

— А-а! — заверещала вона. — Нарешті! Де ж ти волочився, файталепо* їдна? Га? А я ока не змружила, думала, може, тя шпагати до хулєри зцапали, може, до якої фурдиґарні* забрали! То так сі з мамою робе? То на те я тебе вродила, голубила, плекала, жиби ти мене такво на старість зганьбив? А бодай би тя качка брикнула! Кажи: де-сь був?

Але ж не міг я при пані Конопельці розповісти матусі про свою пригоду, я заспокоїв її, як міг, і, пообіцявши, що ввечері все розповім, випровадив з кабінету. Пані Конопелька покивала головою:

— Так-так, не варто мамцю нервувати, вона вже годину тут висиділа, як на голках… хоча я вас розумію… у вашому віці… та ще й у такий день…

Я здивовано поглянув на неї: про який такий день мова? — але вона опустила голову до своїх паперів, і лише якийсь натяк па усмішку мигнув на її сухих вустах. Надвечір вона подивилась па мене уважно і сказала: