Юрій Винничук - Танґо смерті

Усі хором повторили:

— Ані слова мовою загарбника!

Вуйцьо кивнув, а коли ми розходилися по одному, притримав мене і, випускаючи останнім, сказав:

— Нічого не наплутаєш? Дивись мені!

Уже було темно і, вийшовши з будинку, я не відразу помітив на вулиці одну з дівчат, що були на тій збірці, вона простягла мені руку і сказала:

— Сервус, Гарбуз! Я — Волошка. Бачу, ви вперше до нас приєдналися. Не страшно?

— Ні, — сказав я, бо Волошка була приваблива і мала великі вишневі вуста, дивлячись на які, неможливо щось заперечити, а надто признатися у страху. Ми пішли разом. Я недбало стенув плечима: — А чого б я мав боятися? То ж не я буду замаховцем.

— Ну, так, у вас завдання цілком просте — зайняти стійку побіля парку. Я теж там буду неподалік.

— Нам пощастило, будемо усе бачити! — втішився я, що бодай така мені буде користь із того всього.

— Напевно. Але я б так не тішилася, бо чкуряти нам звідти доведеться якнайшвидше. У таких випадках завше знайдуться свідки, які нас запам'ятають.

— Справді? Але що з того, що я скину кашкет? Таке будь-коли і будь-де можна побачити.

— Це вам так здається, а ось Кайдан може на це поглянути інакше.

— Поважно? Але ву… — тут я затнувся, здогадавшись, що вживати слово «вуйцьо» буде недоречно, і поправився: — …пан провідник нічого такого мені не казав і не застерігав.

— Але ж це само собою зрозуміло, вам не варто чекати, коли відбудеться замах, а відразу зникнути. Я живу тут поруч на Кривчицях. Проведете мене?

Вона взяла мене під руку, і я відчув її пружне персо, яким вона до мене притулилася, далі ми розмовляли про якісь веселі речі, які не мали жодного стосунку до завтрашньої події. Коли ми опинилися біля її будинку, Волошка сказала:

— Якщо чесно… завтрашня подія викликає у мені неспокій… я сильно знервована… мушу випити… Чи можу я вас запросити до себе на вино?

Ще не було пізно, але затемна вертатися додому Личаківською ризиковано — батяри можуть і писка натовкти, я подумав, що зайду на півгодини і зникну, заки трамваї ходять, але вийшло трохи інакше. Та чого трохи? Таки зовсім інакше. Волошка жила в окремому будинку зовсім сама, якщо не рахувати пса і кота, а маючи великий сад, виробляла розмаїті вина, якими як почала мене вгощати, то спасу не було — я мусив попробувати і те, і тамте, а ще й перекладенець спекла такий, що ням-ням-ням, відірватися не годен, а ще й різні конфітури… Одне слово, засидівся я в неї допізна, а в голові моїй кружляли фіялки і тьохкали солов'ї. Волошка теж собі сп'яніла, досі ми сиділи одне проти одного, але якось непомітно вона пересіла до мене на канапу, а я так мовби тільки того й чекав, ми випили і поцілувалися, але поцілунок наш тривав довго-довго, і поки моя ліва рука обнімала її спину, права не могла оминути цих пишних персів, які аж просилися в жмені, і коли я погладив їх, то відчув, як Волошка зітхнула, можливо, причина цього глибокого зітхання полягала в тому, що вона вже й не сподівалася від мене якихось кроків на зближення, а коли це сталося, їй стало легше, але ж кажу — в голові моїй пурхали фіялки, досі я ще не зазнавав любощів, я кохав Лію, але вона була вся у своїй музиці, для неї не існувало нічого іншого поза співом, далебі у дитинстві вона була інакша, і я не міг забути тієї прекрасної місцинки в неї між ніжками. А тим часом Волошка уже скидала через голову сукню, і я вбирав її роззявленими від захвату очима, бо скинувши сукню, вона не зупинилась і скинула усі інші лашки, тоді і я почав роздягатись, у голові шуміло, я думав собі: ось воно нарешті і станеться те, про що ти стільки марив, але одна річ — марити, а інша — втілити в життя. Від хвилювання я весь тремтів, і, коли ми голі сплелися в одне ціле, я був вдячний Волошці, що вона сама спрямувала мене в себе, але це тривало недовго, це тривало лічені секунди, і я бачив, що обтраскавши її всю, я не задовільнив її, а тільки розґецкав, і я скулився, скрутився слимачком, припавши до її грудей, і завмер, так тривало, не знаю скільки, в глухому мовчанні, мені було соромно, але я нічого не пояснював, однак незабаром її рука ковзнула до мене, і я відчув її грайливі пальчики, тремкі і спритні, вони оживили мене, і я знову проник у неї, і цього разу це тривало довше, значно довше, і я скінчив щойно тоді, коли почув її стогони, її захват і задоволення. Потім я налив їй і собі порічкового вина, ми випили, і вона, лежачи переді мною у всій розкішній голизні, сказала якимсь відсутнім потойбічним голосом, зверненим навіть не до мене, а кудись у стелю: