Юрій Винничук - Танґо смерті

— Чесно кажучи, я добре й не знаю, що шукаю. Досі було знайдено вісім розрізнених аркушів. Бракує ще чотирьох. От за ними мене й вирядила пані Конопелька.

— Стривайте… Ви хочете сказати, що вже знайдено вісім аркушів з трактату Калькбреннера?

Я кивнув і забрав у неї пляшку.

— Невже ви нас випередили?

— Цілком випадково. Скажіть мені, ви це робите за гроші?

— Звичайно. А за які ще небесні міґдалки*?

— Бо я це роблю зі службового обов'язку.

— Лише тому, що вас зобов'язала пані Конопелька?

— Так. Хоча мої приятелі теж зацікавилися цим трактатом, і я, гадаю, зроблю їм приємну несподіванку, коли знайду решту сторінок.

— Приємну несподіванку! — перекривила вона мене. — Ви собі не уявляєте, які гроші за це можна дістати! Ви станете багачем! Магнатом! Допоможіть мені і не пошкодуєте. Де ті вісім аркушів?

— Оригінали в пані Конопельки, а мої друзі мають копії.

— А ті чотири?

— Я їх, власне, шукаю. А що в тій книзі, яку ви знайшли і ховали від мене?

Вона сумно зітхнула:

— Та добре… ви й так мене випередили. Це «Beschreibung allerfürnemisten Mineralischen Ertzt» Еркера, який, посилаючись на Калькбреннера, подає деякі відомості. Тобто я думала, що він мене виведе, куди треба.

Я нахилився і витяг книжку, яку перед тим сховав, це справді була праця Еркера, оправлена у свинячу шкіру й ілюстрована чудовими гравюрами. Міля взяла її і розкрила в самому кінці.

— Бачите? Ось воно — згадка про Калькбреннера. Але тут не вказано, на якій сторінці він цитує трактат. Довелося гортати всю книгу. От за цим заняттям ви мене й застали. Але вже вечір, рушати далі небезпечно. Пропоную облягтися тут. Оно там, — вона вказала на протилежну від вікон глуху стіну, — там є скриня, витягніть з неї матрац і постіль.

Я послухався і незабаром повернувся з матрацом, простирадлом, великою ковдрою і двома подушками. Міля хутенько усе розстелила і звеліла відвернутися. Я відійшов набік і, знайшовши якогось росохатого кактуса, який вочевидь аж благав вологи, напоїв його вволю, а тоді повернувся. Дівчина уже лежала під ковдрою. Я хутенько роздягнувся і ліг до неї, але коли спробував пригорнути, вона відсахнулася:

— Ще чого! Щоб я ото в таких неестетичних умовах мала згубити віночок?

— Та добре… Не хвилюйтеся. Я лише з ввічливості.

— О, то ви ще й нахаба!

— Чому ви сказали, що рушати далі небезпечно? Що може бути небезпечного в глибинах книгозбірні?

Вона ліниво потяглась, потім закинула обидві руки за голову і сказала:

— Ви чули коли-небудь про потяг-привид?

— До чого тут потяг-привид?

— Найчастіше він з'являється на тій колії, що веде у Винники, але бувало, що їхав і трамвайною колією. Потяг важко викашлює клуби пари, а в тьмяних вікнах видніються пасажири, вбрані за австрійською модою. Одні читають газети, інші грають у карти, ще інші вечеряють. Обличчя спокійні, усміхнені, навіть радісні. Але коли потяг на хвильку зупиняється біля колишньої будки залізничного сторожа, пасажири, мов за командою, зриваються з місця, розпачливо кричать і припадають перекошеними від жаху обличчями до вікон, скородячи нігтями шиби, немов здираючи з них якусь невидиму плівку. Їхнього крику не чути, але здогадатися про нього можна з виразу їхніх облич, з вирячених очей і викривлених криком вуст. Двері вагонів під час зупинки відчиняються, і з'являються в них кондуктори в чорних плащах, а з-під кашкета видніється тільки темна пройма без обличчя. Чути, як хтось рветься до виходу, але всі його зусилля марні. Це триває хвилину-дві, а потім потяг рушає, пасажири заспокоюються і знову займають свої місця. Вони продовжують робити те, що й раніше, так, мовби цієї страшної зупинки не було, так, мовби вони й не підозрюють, що ані їх, ані цього потяга, ані колії вже давно не існує. Час для них зупинився. Бували випадки, що хтось встигав на зупинці заскочити в той потяг. Звідтоді ніхто його більше не бачив.

— Для чого ви мені це оповідаєте?

— Одного разу… То було на Знесінні… Я поверталася увечері з лікарні, де провідувала хвору маму… І почула гуркіт, клуби пари огорнули мене, я підняла голову і побачила, що просто біля мене зупинився потяг. У вікнах сиділи люди і всміхалися до мене, хтось навіть привітно кивав, а одна краля, яка тримала на руках білого цуцика з рожевим бантом, поманила мене пальчиком… Якась нестримна сила потягнула мене туди… я вже взялася рукою за поруччя і підняла ногу, коли раптом помітила у вікні знайоме обличчя — то була моя бабуся… Її обличчя було спотворене жахом, вона щось кричала до мене, але я не чула нічого, проте відсахнулася від того потяга і побігла геть… За спиною чувся гуркіт і шипіння пари…