Юрій Винничук - Танґо смерті

У ніздрі мені вдарив запах не тільки старих фоліантів, цвілі й шкіри, дерев'яних стелажів, поточених шашелем, а й якийсь дивний і незбагненний, як для цього місця, фантазійний запах вудженого м'яса, запах цей був настільки виразним і недвозначним, що я попервах розгубився, куди ж бо я оце потрапив, та почав роззиратися навсібіч і шукати джерело цього запаху, врешті дійшов висновку, що линув він звідкись ізгори, але стелажі височіли, як прямовисні скелі, верхні полиці губилися у тумані, справдешньому сизому тумані, що пахнув ковбасами і шинками, за вікнами сіявся дощ, було похмуро і непривітно, у книгозбірню проникало дуже мало світла, з метою безпеки тут не було струму й жарівок, не було й свічок, зоставалось лише одне — дати змогу очам звикнути до цього. Стелаж № 18 я знайшов, як і сподівався, швидко, приставив драбинку і, діставшись до десятої полиці, узяв двадцять третю книгу з лівого краю. То була «De historia plantarum» Теофраста, видана в 1620 році, — книжка доволі груба й важка, гортати її на драбинці було незручно, я спустився і, сівши на підвіконня, почав проглядати сторінку за сторінкою, небавом я закінчив цю надзвичайно поважну працю, але не знайшов жодного вкладеного папірчика чи напису, і уже намірився було лізти по книгу з правого краю полиці, коли увагу мою привернула задня боковина палітурки — вона була дещо товща за передню, я вийняв з кишені ножика, з яким ніколи не розлучався, і обережно підважив папір, яким вона була обклеєна зсередини. Я не помилився, там був складений удвоє аркуш, висмикнувши його, я побачив латинський текст і зображення рослин з позначками і латинськими написами, я сховав аркуш у кишеню, поклав книгу на місце й подався до 1000-го стелажа. Дощ за вікнами перейшов у зливу, з особливим завзяттям дощ молотив по бляшаному даху, аж у вухах стугоніло, а гуркіт і шум тлумили мої кроки, сутінки поволі загусали, а туман з верхів'їв стелажів опускався все нижче, я йшов, зиркаючи на номери стелажів, і відчував, як починаю втрачати гарний настрій, бо стелажі й справді множилися на очах, іноді я зашпортувався об якусь книгу чи пачку книг, тому мій початковий намір не йти, а бігти, виявився не таким простим, особливо після того, як я кілька разів упав і боляче луснувся головою, тому я не йшов, а плуганився, тож добрався до 1000-го стелажа над вечір. Другий аркуш був схований у «Medicinae herbariae» Агріколи, книжка була оправлена в оливкового кольору сап'ян з рельєфним орнаментом і мала безліч кольорових ілюстрацій, я не втримався, щоб не погортати її, і з жалем поклав назад на полицю, бо треба було десь примоститися на ночівлю, коли раптом уловив шурхіт, скидалося на те, що хтось гортав книжку, гортав гарячково швидко, при цьому попльовуючи на пальці, я завмер і прислухався, а тоді став підкрадатися на звук якомога обережніше, хоча це й зайвим було під такий гуркіт зливи, аж врешті наскочив на дівчину, в якій упізнав панну Мілю, яку днями зґвалтував невідомий. Від несподіванки вона рвучко затраснула книжку і сховала за спиною.

— А ви що тут робите? — пробелькотіла знервовано.

— Виконую завдання пані Конопельки.

— Можна поцікавитися, яке?

Я помітив, як зблиснули її очка, і відповів:

— Ні.

— Так я і думала, — зітхнула вона. — Ви не голодні?

— Голодний. Добре, що ви нагадали. Пані Конопелька дала мені якийсь папірчик, щоб я його розгорнув, коли зголоднію. Ось він.

— Так, знаю, — сказала дівчина, розглядаючи папір, — тут розписано, де, на яких стелажах і полицях є фляги з водою і перекуска. А от я знаю, де тут вино.

— Звідки в бібліотеці вино?

— Вина тут зберігаються ще з австрійських часів. Їх пан директор перевіз сюди з винних підвалів графа Сапєги і розташував по різних полицях, а мапа цих вин зберігається лише в нього. І не тільки вин. Попід самою стелею де-не-де висять шинки, ковбаси, шпондерки і дозрівають… Ви ж, коли увійшли сюди, мабуть, відчули запах вудженого м'яса?

— Відчув… Але як то так — дозрівають? Вудженина мусить мліти в диму.

— Так, і вона мліє місяцями, роками… Але не в диму, а в тумані, у тому сизому мреві, яке клубочиться попід стелею, її звідси не видно, і не намагайтеся розгледіти. Але я знаю, де вона. Пан директор мені зрадив цю таємницю в порядку компенсації за втрачену цноту. Яка усе ще, хи-хи, при мені.

— Як? — отетерів я. — То вас не зґвалтовано?

— Ні.

— А як же плями крові на «Панові Тадеуші» і хляпка сперми на «Енеїді»?

— Кров була з мого мізинця, а сперма… я закалапуцькала трішки сметани з крохмалем і лише капіцюнькою оздобила книжку, решту розмастила по підлозі.