Юрій Винничук - Танґо смерті

Але всі намагання Люцилія підстерегти букви в стані порядку, перш ніж вони розприснуться, виявлялися даремними. Жодного разу не зміг їх заскочити зненацька. Букви наче б постійно перебували в тривозі і щомиті готові були перетворити текст на хаос. Либонь, таким був їхній спосіб існування, і це їм справляло задоволення.

Люцилія дуже цікавило, хто був автором книги і як йому вдалося написати це. Але й імені автора неможливо було вичитати. Нічого, жодного слова.

Чи ж варта існування така книга? Але якщо ніхто її не спалив за сотні літ до мене, думав собі Люцилій, то і я не спалю. Ану ж комусь таки вдасться приручити її!

Зниклі слова

Серед книг Люцилія була одна книга з чистими сторінками. Не можна було там прочитати нічого, крім одного-єдиного Слова. І було те Слово таке могутнє, що часто змушувало Люцилія розгортати книгу на будь-якій сторінці і зачитувати його. Книга ця мала владу над Люцилієм, таку владу, якої, може, не має жоден книжник над книгою, а тому виходило, що не Люцилій читає книгу, а вона сама змушує його до цього. Причому зовсім не обов'язково, щоб попалася на очі, досить щоб Слово випірнуло в пам'яті, і вже нічим не можна було стримати бажання взяти книгу до рук.

Питається, для чого взагалі її читати, коли там написано на кожній сторінці одне-єдине Слово, та й те Люцилій знав напам'ять? Річ у тім, що Слово, залежно від настрою, чи якихось зовнішніх обставин, могло сприйматися по-різному, а крім того, Люцилію усе здавалося, що настане така пора, коли він, розгорнувши книгу, вичитає ще щось, окрім того одного Слова.

Незважаючи на свою владу над Люцилієм, книга довший час не видавала жодних агресивних намірів і не зловживала нічим. Читаючи її, Люцилій завше відчував, як Слово бубнявіє якимись потаємними значеннями, але неохоче піддається вилущенню цих значень, Слову мовби подобалося перебувати саме в цьому стані багатозначності і таємничості. Можливо, Слово боялося, що коли його до кінця зрозуміють, то відразу ж помре, перетвориться на набір звуків, непридатний уже для щоденного вчитування і медитацій. Цей страх, очевидно, з часом набирав на силі, бо бажання бути перечитаною в книги поступово тамувалося, і вона вже не так часто, як це було раніше, манила до себе господаря.

Але якось Люцилій розгорнув книгу, яка стояла на полиці праворуч від тієї з одним Словом, і — жахнувся. Книга, в якій зібрані притчі Сходу, перетворилася так само на книгу з одним-єдиним Словом. Слово було інше, але це все одно не втішало, адже пропало стільки чудових творів. Люцилій зазирнув у книгу, що стояла ліворуч, і жахнувся ще дужче — і ця книга перетворилася на однослівну. Це вже скидалося на пошесть. Книга заразила хворобою всі книжки, які стояли обабіч неї. Люцилій заходився їх гортати і побачив, що окремі сторінки так само захворіли на однослів'я.

Що було робити? Перша думка — негайно спалити всі однослівні книги, заки пошесть не перекинулася на всю книгозбірню. Але ці слова… вони, можливо, мені ще згодяться, — вагався поет, але тут же й запитував себе: чи так важко їх запам'ятати? І навіть якщо кожне з цих слів може бути квінтесенцією цієї книги, то однак не хотілося б, щоб уся бібліотека перетворилася на збірку квінтесенцій.

Урешті Люцилій спалив усі однослівні й частково заражені книги. І в мить, коли вони перетворилися на попіл, він забув усі ті слова, що з'явилися на їхніх вибілених сторінках. Не пам'ятав навіть того першого Слова, в котре вчитувався стільки років і від якого пошесть перекинулася на сусідні книги. Звідтоді постійно був спраглий тих слів, хотів їх мати при собі, і тепер з якоюсь особливою жагою накидався на книги, в надії натрапити і впізнати хоча б одне з тих слів, шукав їх гарячково і в своїх рукописах, але, на превеликий свій подив, нічого навіть подібного не знаходив. А все ж уперто вірив, що таки знайде. Для цього списував сотні аркушів паперу, сподіваючись, що якесь із тих слів таки вигулькне з підсвідомості.

Не вигулькувало. Зате кількість творів усе зростала й зростала.

Чи це можливо, щоб списати таку гору паперу і жодного разу не вжити хоча б одне з тих слів? — дивувався Люцилій, але тут-таки пригадав, що існують десятки, а то й сотні слів, які він, хоч і знає, але ніколи не вживе, а все ж вони існують: «снага», «наснага», «творчий доробок», «у творчому натхненні»… Ці слова викликали в нього огиду, а які емоції викликали в нього тамті слова? Він замислився, може, це якраз і допоможе йому пригадати їх. Безперечним було лише одне: ті слова викликали в нього бажання писати.