Юрій Винничук - Танґо смерті

Це відкриття мене потрясло до глибини душі, я подумав, що забутий трактат Де Селбі необхідно негайно опублікувати і розпочати промислове виробництво телескопів і доступної системи дзеркал, аби кожна людина могла зазирнути у свою юність, не обмежуючись лише фотографіями. Ба більше, розвернувши дзеркала в протилежному напрямку, можна було б зазирнути і у своє майбутнє, побачити, як змінюється вигляд тієї чи іншої людини, а завдяки цьому передбачити хвороби й смерть. Але ще дужче мене пройняло інше відкриття: якщо я до цієї теорії домислився сам і якщо людська душа перебуває увесь час у мандрах з тіла в тіло, то нема нічого дивного, що душа Де Селбі вселилася в мене. Коли ж я дочитав його трактат до кінця, то відкрив ще одну річ: Де Селбі у своїх дослідах опирався на висновки перського середньовічного ученого Альмутазіма, чиє ім'я перекладається як «Пошукувач крови», чи то пак «Кровошукач». І що ж? Я відразу відчув, як моя душа постаріла ще на кілька століть, і я вже ледь не заторохтів на фарсі, якби мене з такого реального наближення до Альмутазіма не вивела пані Конопелька, звелівши негайно навести порядок на стелажі № 188. Книги там лежали в безладі, переважно добряче розтріпані видання з бозна-яких часів, серед яких я натрапив на вісім вицвілих і висушених аркушів. Проглянувши нумерацію, я побачив, що бракує ще чотирьох, скидалося на те, що їх хтось вирвав з невідомої книги. Аркуші були списані нотами, а поміж нотами були якісь дивні знаки і малюнки — я упізнав корінь мандрагори, шибеницю з вішальником, ще там були рослини, птахи і звірі, але такі, яких у природі ніколи не існувало, і різні органи та частини людського тіла, окремі рисунки і тиснення були настільки мікроскопічні, що я вирішив ті аркуші прихопити з собою і спробувати роздивитися уважніше за допомогою лупи, а відтак сховав їх за пазухою і, ледве дочекавшись кінця роботи, погнав, але не додому, а до Йоська, бо він же в нас навчався у консерваторії, то мав би скоріше розібратися, що й до чого. У Йоська аж руки затряслися, коли він побачив ці стародавні ноти, і він тут-таки сів за піяніно та спробував їх награти, але вийшла якась жахлива какофонія, і Йосько сказав, що ці ноти, напевно, зашифровані, себто розташовані у зовсім іншому порядку, але в якому — загадка, хоча… тут він озброївся лупою і, придивившись уважніше, побачив між рядками нот напис латиною:

— Ця музика якимсь чином пов'язана з медициною. Тут написано, що тональність звучання будь-якої ноти відповідає тональності звучання відповідного органа чи частини тіла.

— Тональність звучання органа або частини тіла? — здивувався я. — Нічого безглуздішого не доводилося чути.

Однак Йосько поробив копії та знімки таємничих аркушів і заповзявся їх розшифрувати. Наступного дня я показав аркуші пані Конопельці, і вона дуже здивувалася:

— Не може бути! Це ж втрачений трактат Калькбреннера, за яким полює чимало людей. У 1640 році львівський аптекар і медик Йоганн Калькбреннер створив музику, почувши яку, людина може пригадати всі деталі свого попереднього життя. Щоправда, за умови, що вона чула ту саму музику перед смертю.

— Відколи це аптекарі творять музику? — здивувався я.

— Калькбреннер був універсальною людиною. Однак трактат його пропав. Залишилися тільки згадки про нього в працях інших учених. І хто знає, чи ці аркуші не походять саме з того трактату. Але це тільки вісім аркушів, а де решта? — По тих словах вона, поманивши мене своєю сухою скоцюрбленою галузкою, повела в глибину зали поміж стрімких скель стелажів і зупинилася біля старих, оправлених в шкіру фоліантів, на корінцях яких не видно було жодного напису, окрім витиснених літер та цифр. — Ось візьміть у руки цю книгу, — показала на манускрипт у чорній оправі, — і розгорніть на сімдесят сьомій сторінці.

Книга була важка, мов налита свинцем, на сімдесят сьомій сторінці мерехтіло світло, раз по раз щось зблискувало, і вчувався шум дощу, світло в книзі то згасало, то спалахувало, рвучкий вітер стрясав сторінками і дмухав мені просто в обличчя запахом озону, воронячими гніздами і полином, блискавка мовби зшивала сторінки, не давала їм розлетітися, я перегорнув сторінку, шум вітру став гучнішим, на вісімдесятій сторінці він уже глушив слова пані Конопельки, яка намагалася мені пояснити, що гортати далі не варто. Щоправда, я здогадався про це з виразу її обличчя і нервових рухів та затраснув книгу і поклав на місце.

— У цій книзі йде дощ, гримить і блискає, — сказала пані Конопелька, — а оно в тій шумить ліс, пахне хвоєю і чути чиїсь кроки, похрускування сухого гілляччя, у тамтій сходить зимове сонце, а в тій — заходить… Ніколи не беріть до рук книгу, в якій заходить сонце, бо то може бути ваше сонце…