Юрій Винничук - Танґо смерті

— Мені, мабуть, увижається, — пробурмотів я, — але там щось схоже на море.

— Ні, не ввижається, — промовила Міля, — море тут колись було, потім воно пішло під землю і продовжує жити, з часу до часу спинається на поверхню, підходить до підвалин будинків, а відтак знову опускається, залишаючи по собі цілі затоки… У тому морі живуть незвідані істоти — ні риби, ні люди, вони виходять інколи з глибин, і їх можна зустріти на вулиці. Та тільки пізно уночі. Вони вдягаються, як і ми, але мають великі зелені очі і ходять босо, бо їхні ластоподібні ноги не влізуть у жоден черевик. Цілком можливо, що вони проникають і до бібліотеки.

— Цим пояснюються оті мокрі сліди… водорості й медузи… — сказав я, підводячись. — Що ж, ходімо далі.

Зненацька ми вийшли на простір, який уже не чавив нас скелями стелажів, ми побачили перед собою різьблені та інкрустовані шафи, креденси, канапи, столи, бюрка, крісла, — і все це в різних старовинних стилях, що й зачудуватися можна було. Міля аж руками сплеснула: «Яка краса!» Ми ненадовго затрималися, щоб помилуватися тими скарбами, Міля причепурилася перед дзеркалом, я позазирав у шафи та бюрка, думаючи надибати там щось цікаве, але не виявив нічого, і ми знову подалися в глиб бібліотеки. Та щойно ми опинилися межи стелажів, як за нашими спинами голосно затраснулися якісь двері. Я здригнувся:

— Я всі дверцята позачиняв.

— Може, перетяг?

— У мене таке відчуття, що за нами хтось стежить. Інколи чути кроки, інколи шепіт, якесь шкрябання.

— Я теж усе це чула, але в такому великому приміщенні — це звична річ. Зимне й тепле повітря перебувають у постійному русі, а ще цей туман… Старе дерево на підлозі й стелажах потріскує, це нормально…

Несподівано повз наші очі щось пролетіло і сіло на каракатий рододендрон, з якого звисало безліч бурих вусів, то була маленька тоненька книжечка зі строкатою обкладинкою, що скидалася на метелика, який метушливо переступав з ніжки на ніжку, та коли я спробував наблизитися, книжечка спурхнула і зникла. Натомість друга книжка стрибнула зі стелажа і теж полетіла, тріпочучи сторінками, а зробивши коло, хляпнула на стіну й мовби приклеїлася, розпластавшись, за мить звідкілясь вигулькнула третя і, перетнувши простір, сіла зверху на ту другу, як ото чинять комахи, паруючись. Шурхіт біля ніг змусив нас відскочити набік — з-під стелажів виповзло кілька книжок і пошкутильгало, нагадуючи черепах, кудись у темінь, при цьому вони скрипіли і хрумкали, ніби гніваючись на нас. Не встиг я висловити своє здивування, як підлога під нами заколивалася, затріщала, і дошки розступилися й почали підніматися, ми відскочили і з жахом стежили, як з-поміж дощок починає проступати чиясь чорна лискуча спина, мокра й слизька, з прирослими мушлями і водоростями, вона піднімалася дуже повільно, усе розсуваючи і розсуваючи дошки та захоплюючи щодалі, то ширший простір, ще трохи — і стелажі поваляться, як будинки під час землетрусу. Це тривало, може, декілька секунд, а відтак спина враз опала, шубовснувши у воду, дошки зійшлися докупи, і лише велика мокра пляма залишалася німим свідком тієї дивної прояви. Мені стало моторошно, але я не хотів демонструвати перед Мілею своєї малодухості, надто, що вона була настрашена дужче за мене, я пригорнув її і поволік далі.

— Не думала, що це так страшно, — сказала вона, — досі вони поводилися цілком мирно, здавалося, так міцно сплять, що прокинуться лише через мільйон років, а тут якась сила їх розбурхала. Це, напевно, зле. Пані Конопелька казала, що востаннє таке спостерігалося перед війною. Як ви гадаєте? Може бути війна?

— Хтось обов'язково почне. Або Гітлер, або Сталін. А ми знову будемо, як горох при дорозі.

— Я втомилася і зголодніла, а ви як чоловік просто зобов'язані роздобути їжу.

Вона витягла з торбинки мапу і пояснила, над яким стелажем висить м'ясиво, а де можна знайти головку сиру й вино. За хвильку ми уже вигідно вмостилися під фікусом на стосах книжок і обідали. Я зиркнув на стелажі, до № 1730 вже було недалеко, бо сиділи ми під № 1688F, літери рідко коли доходили до К або L, тому була надія, що ще цього дня я добуду решту сторінок.

Коли ми вже намірилися рушати далі, з-за стелажів раптом вигулькнув маленький сухенький чоловічок зі зморщеним кривоносим обличчям і маленькими вузькими очима, вбраний був у якесь старосвітське манаття, добряче обтріпане і зашмульгане.

— Так я і знав! Вона знову вирядила експедицію на мої пошуки! — вигукнув він, а кинувши оком на шмат ковбаси, вхопив його і в три секунди згелемзав, потім вихопив у мене вино і духом випив. — Передайте їй, що я ніколи не повернуся у її світ. Ніколи! — тут він ще й тупнув ногою.