Юрій Винничук - Танґо смерті

Але зі смертю Власти поховальний заклад ледь не зійшов на пси, бо пан Кнофлик, який бачив тисячі смертей, поховав тисячі людей і міг говорити про смерть, як про щось зовсім звичайне, як, скажімо, про погоду чи про кінські забіги, смерть найближчої людини пережити не зміг і запив, а ми з паном Боучком насилу давали раду, аж поки минув місяць, і пан Кнофлик таки отямився та вернувся до праці, правда, втратив при цьому не тільки свій добрий гумор, але й задбаний елегантний вигляд, він уже не голився щодня, як раніше, заріс і опустився, став мовчазним і замкнутим, часто міг з якого-небудь дива викричатися і вчинити рейвах, вибухаючи гнівом і зливою розпашілих слів, глухому Боучкові те було по цимбалах, він лише згідливо потрясав головою, а мені врешті сприкрилося, і я кинув роботу, яку вже навіть встиг полюбити.

Читаючи рукопис, Ярош не раз ловив себе на дивному і незбагненному до кінця відчутті, раптом в уяві виникали цілком зримі образи, яскраві видива прочитаного, сім'я Барбариків ставала йому дедалі ближчою, і його починав манити той дивний світ, який пропав безвісти разом із людьми, що його населяли, запався у глибини часу, немов Атлантида, а коли випірнув знову, то вже виглядав інакше, втративши усі ті барви, звуки і запахи, які панували тут колись, уже їх ніхто не відродить, хоч би і як намагався. Його стали переслідувати фантазійні видива, інколи вчувалися голоси, що пробивалися крізь нього, як вітер крізь листя, може, вони й не до нього були звернені, але з глибини ночі ті голоси мовби кликали когось на ім'я — чиє ж то ім'я, якщо не його? — далеко-далеко на тлі ясного місяця виднілася мовчазна постать жінки, що рухалася повільно, і шелест її шовкової сукні долинав до його вух, то її ім'я проказували таємничі голоси крізь нього, крізь листя, траву і пісок, її ім'я, вологе і тепле, розтікалося молоком по вустах трави, поскрипувало на зубах піску, розчинялося в літеплі ночі, чорні метелики засвіту тріпотіли нервово крильцями, і чорна перга сипалася на її сліди, але заки вона наблизилася, щоб можна було її розгледіти чи упізнати, тіло її розчинилося в сутіні.

Вечорами він читав рукопис, а весь наступний день ходив під враженням від прочитаного. Львів поставав перед ним у зовсім новому світлі, невідомому і казковому, тепер, гуляючи тими вулицями, про які була мова в рукописі, він зупинявся і уважно роззирався, намагаючись упізнати щось із того, про що довідався. Інколи до його вух долинало звучання львівської говірки, він відразу зупинявся і шукав очима, хто б то міг бути, але то було лише кілька слів або одна-єдина фраза, кинута в плин розмови, і він розчаровано йшов далі, виловлюючи очима нові й нові об'єкти. З особливою насолодою пірнав у вулички, які раніше проминав, не зупиняючи на них погляду, оглядав будинки, кожне подвір'я, дивився на вікна й на вазонки на підвіконнях, мовби намагаючись відшукати бодай слід старого Львова, того зниклого світу, який уже ніколи не повернеться, бо не повернуться й ті, хто його покинув. Львів — то мій Арканум, думалося йому, залишився тільки камінь, а все інше — люди, мова, культура — усе це зникло і стало сном. Одного дня він вирішив податися на Кортумову гору, туди, куди любили ходити четверо друзів. Він уже вийшов на Городоцьку, як раптом ніс у ніс зіткнувся з Данкою, вони ледь не луснулися, бо обоє перебували в якихось своїх мареннях, але обоє неймовірно втішилися зустрічі, хоча й намагалися не зрадити себе, заплутувалися у словах, плели якісь нісенітниці, аби лише продовжити цю несподівану розмову, яка в будь-який момент могла обірватися фразою «ну, мені пора, чао», але все ж таки не уривалася, а тяглася, підсичувана ще якимись ідеями, що нагло свінули в голові, аж урешті Ярош набрався хоробрості і сказав:

— Хочу вам подякувати за те, що вивели мене на пана Йосипа. Я від нього отримав дуже цікавий рукопис про старий Львів. І тепер не можу собі відмовити в задоволенні ходити тими місцинами, про які читав. Оце вирішив помандрувати на Кортумову гору. Уявіть собі, я, львів'янин, ніколи там не бував.

— Я теж, — промовила вона з усією своєю наївністю і безпосередністю, облишивши притаманні паннам допоміжні фрази, які б мали задемонструвати її байдужість, незалежність від усього, що може її спіткати, і залишаючи йому чудову нагоду для цілком логічного запрошення піти з ним, в іншому випадку замість такої простої і невибагливої підказки вона могла б сказати «Справді?», однак тоді був би ризик, що розмова таки урветься, а вона відчувала, що не хоче цього, їй раптом теж забаглося прогулятися на ту Кортумову гору, і вона готова уже була сама промовити «Я б теж пішла з вами», але Ярош, долаючи зніяковіння, випалив: