Юрій Винничук - Танґо смерті

— Та най уже буде… Але… але чому ви його праву руку не поклали, як і ліву, уздовж тіла, а запхали за вилогу маринарки?

— Бо це ж банально! Руки по швах! Що може бути безглуздішого? Він же ж має постати перед Господом, а не перед судом присяжних, нє? Рука за вилогою свідчить про його діловитість, цілеспрямованість і непоступливість. Адже він таким і був? Хіба ні? Отож!

А пан Торба, що мав фризієрню, висловив своє глибоке здивування тим, що його покійна дружина, ще не стара кобіта, — уявіть лише собі — лежала в труні, заклавши руки за голову. Ну, як з такими клієнтами працювати? У них геть відсутня фантазія, творчий запал.

— Пане Торба, — сказав я, узявши пана Торбу під руку, — ваша дружина була весела і сповнена радості, хіба ви коли-небудь за життя бачили, аби вона, отако опустивши руки, лежала перед вами? Цього не було, бо цього й не могло бути. Вона навіть уночі так не спала.

— Але ж так прийнято… — несміливо пробелькотів пан Торба.

— І ви маєте рацію, — погодився я, бо ніколи з клієнтами не сперечався. — Так прийнято. Але стосовно кого? Старих згрибілих бабусь і дідуганів! Ваша дружина відійшла в кращі світи повна сил і енергії, її тіло, незважаючи на хворобу, пашіло здоров'ям! Так-так, я не побоюсь цього слова — пашіло здоров'ям! Вона не померла! Це злуда! І зараз, абисьте знали, вона біля нас! — Пан Торба перелякано роззирнувся. — Вона тут, я відчуваю її подих, її задоволений шепіт. — Пан Торба насторожився і прислухався. — Погляньте на неї — вона відпочиває, як звикла відпочивати у вас у садку ополудні, коли так приємно розлягтися у тіні яблунь і вишень, заклавши за голову ці лебедині руки. Вона лежить, як жива. Бачите ці ямочки на щоках? А ці рум'янці? Я постарався. Навіть вуста її окреслені помадою таким чином, щоб демонстрували нам ледь помітний усміх задоволеної життям людини.

— Жи… жи… — захлинувся повітрям пан Торба. — Яким жи… життям?

Ну, так, інколи мене заносить.

— Пане Торба, ви не вірите у вічне життя? — убив я його наберкиць, і він, втираючи сльози, потиснув мені руку. Оце я називаю «чарівною силою мистецтва».

Пан Кнофлик задоволено муркотів у вуса, йому подобався мій підхід і те, як я швидко знаходжу спільну мову з клієнтами, хоча й зробив мені одного разу зауваження, коли я надто вже скрушно прицмокував над розкішним тілом прекрасної панни, яка отруїлася з розпачу, бо її покинув коханий на третьому місяці вагітності, а я зітхав і казав, що ліпше б вона зробила собі шкробанку або й вродила, як мала отако замолоду згинути і запакувати в землю таку красу, такі повні перса, такий гладесенький без жодного перчика живіт, такі круті опуклі стегна, а поміж ними — ця фантазійна клюмба, цей чудовний квітник, який вона, вочевидь, з неабиякою дбайливістю плекала, над яким чарувала і медитувала, пестячи грайливі кучерики та обтинаючи неслухняні довкіл оцих повних напучнявілих вуст, що завмерли у своїй серйозності, наче вуста Джоконди. Пан Кнофлик узяв мене пальцями за ґудзика і сказав:

— Наше перше правило звучить так: ми клієнтів ховаємо, але не обговорюємо. Наше друге правило звучить так: ми всіх ховаємо за найвищою категорією — що убивцю, що невинну панну, а що лярву з-під левандівського мосту*. Кожен у нас знайде затишне дубове чи соснове помешкання, вистелене білим мереживом з френзелями, і китицю квітів.

Тут він, щоправда, не був достатньо щирим, бо усе ж таки похоронна церемонія відрізнялася залежно від побажань клієнта, зазвичай постійною плачкою була моя бабця, але траплялися й такі клієнти, яким мало було однієї плачки, і замовляли собі цілий хор, і мало їм було одного мене в чорному фраку і в чорному циліндрі попереду катафалка, замовляли собі ще вісьмох похмурих чоловіків у такому самому чорному вбранні, усі вони скидалися на круків своїми гострими кривими носами, вузьким подовгастим обличчям, темними тінями під очима і тонкими, ледь не синіми вустами. Самий лише їхній вигляд вселяв страх смерті.

У пана Кнофлика була красуня дружина, значно молодша за нього, вона нагадувала мені Венеру Мілоську, іно що з руками, коли вона йшла, то здавалося, що то йде не дружина директора поховального закладу, а сама імператриця, бо вона не йшла, а несла себе звабливою гойдливою ходою, гейби їхала верхи, і неможливо було від неї одвести очей, та, на жаль, вона здебільшого перебувала в Кракові у санаторії, лікуючи якісь таємничі жіночі хвороби, але пан Штроуба мав іншу думку.

— Може, вона лікується, а може, ні, — казав, хитаючи головою, — але, певно, не в лікарів, нє… Така пишна кобіта? Мусить мати якогось жевжика. А Кнофлик — то порядний хлоп, але не знається на кобітах.