Юрій Винничук - Танґо смерті

— А яка доля ваших друзів?

— Ми підірвали себе гранатою у схроні, коли нас оточили енкаведисти. Вони всі загинули, а мене контузило і відірвало руку, але я вижив. Можливо, тому, що не сидів з ними, а стояв поруч і грав на скрипці. Грав «Танґо смерті».

Моя мама дуже не хотіла, аби я виріс матолком, і мене це не дивувало, бо що можна чекати від пересічної мами-літераторки, як не спроб вибити свого синочка в люди, ото вона й вибивала, як могла, намагаючись мене працевлаштувати, аби я був, як усі, забуваючи, що геніальні діти ніколи не можуть бути такими, як усі. У приклад мені завше ставила моїх друзів, які оно вчаться, людьми будуть, а я — здоровий бевзь, учитися не хочу. Я терпляче вислуховував її емоційні промови і захищався лише тим, що вона мене не знає, не має зеленого поняття про те, чим я живу і що з мене виросте, бо бачить лише мою оболонку, що неймовірно оманлива, а всередині ж я ого-го який непростий.

Спочатку мамуся запхала мене в крамницю пана Жабського, який торгував колоніяльними товарами, там на шильді* так і писалося «Колоніяльні товари», а за вітриною сидів чоколядовий мурин, і довкола нього лежали пуделочка чаю, кави, какао, цинамону, гвоздиків та всіляких заморських приправ, а поміж ними красувалися витесані з дерева і розмальовані банани, ананаси, папайї, кокоси та інші фіґи з маком. За спиною у мурина на полицях красувалися екзотичні напої: лікери гданської фабрики «Marachino di Zara», «Girolamo Luxardo», «Guille Goldwassen», «Persico», «Curasao», «Grand Chartreuse», лікер мандариновий абатства Фекам у Франції, голландський лікер «Wymand Focking», а ще — какао Бендсдорпа з Амстердама, цикорієві кавові напої у барвистих пушках «Франка», «Росманіта», «Фіґова султанська» і «Фіґова королівська». Дітлашня, ідучи зі школи, завше гурмами зупинялася коло тієї вітрини і з нетерпінням чекала, коли мурин до них мруґне або усміхнеться, чи бодай пальцем поманить, а потім дітиська приводили в крамницю своїх батьків і купували халву, шербет, козину*, фініки, родзинки. Не знаю, чи ви вже здогадалися, що тим чоколядовим мурином був я, бо що-що, а сидіти отако без діла я любив найбільше. Сиділося мені іно зранку, коли діти йшли до школи, і пополудні, коли вони верталися, а також у неділю, як люди пленталися з церкви, катуляючи на язику солодкий смак греко-католицького чи прісний католицького причастя.

Найгірше було, коли приходили до вітрини мої кумплі і корчили смішні міни, аби вивести мене з рівноваги: Йосько відкопилював язиком нижню губу і зі своїми настовбурченими вухами скидався на мавпу, Вольф запихав великі пальці обох рук до писка, роздираючи його скількомога, а вказівними відтягував повіки додолу, Ясь притуляв свою мармизу до вітрини і демонстрував свого розплющеного носа. Я терпів, відвівши погляд набік, і думав про високе. Витримав я таку роботу місяць, бо коли якийсь бешкетник заліз на вітрину і намагався відкусити мені вухо, думаючи, що воно чоколядове, я вибухнув праведним гнівом і висипав йому на голову цілий мішечок какао. Пан Жабський не змирився з таким неподобством і доручив мені інше заняття — клеїти наліпки на різні пачечки з продуктами, а на моєму місці опинився інший мурин. Я не знаю, чому крамар собі вирішив, що за годину я повинен наклеїти щонайменше сотню наліпок, відразу видно, що він був позбавлений творчого підходу, тоді, як я мав філософське бачення цього завдання. Кожну наліпку я не просто наквацював клеєм, а й укладав у неї душу, процес вкладання душі тривав щонайменше квадранс*, тому за годину я міг приклеїти не більше чотирьох наліпок, та й то я вважав, що такий поспіх тільки шкодить естетичному керунку справи, і якби моя воля, я б щогодини наклеював не більше однієї наліпки, зате таке пуделочко випромінювало б усю любов мого серця і тепло моєї душі, а що пан Жабський мав іншу думку, то попросив мою маму забрати мене від нього, точніше «від гріха подалі», натякаючи, очевидно, на тихе бажання мене вбити, покавальцювати і продати у вигляді сушених фініків.

«Роздуми і фантазії»: «Ніколи не купуйте сушених фініків у пана Жабсьюто — то можуть бути частини сплюндрованих тіл його колишніх працівників».

Не вийшов із мене й продавець морозива, хоча я й дуже старався, бо першого ж дня, коли я виїхав у місто з возиком, у якому поміж куснів льоду, присипаного трачинням*, було відерце з морозивом, мене відразу обступили мої кумплі, та й не тільки Вольф, Ясько і Йосип, а ще з десяток бенькартів* з нашої парафії, і стали помагати пхати возика, хоча це було і зовсім зайве, бо возик і так собі котився, погецкуючи на бруківці, однак вони не вступалися, а потім стали вимагати, аби я пригостив їх морозивом: «Ми що — дурно пхали?» Я намагався пояснити, що не потребував їхньої допомоги, але вони мене не слухали, підняли накривку, і кожен наклав собі морозива стільки, скільки хотів, у паперові горнятка, аби потім їсти те морозиво маленькими дерев'яними лопатками, та після першої порції їм забаглося ще й другої і третьої, і я навіть не боронився, пам'ятаючи заповідь «як згоріла хата — най горить і стодола», далі вже торгувати не було сенсу, і я притарабанив возика, якого мені уже ніхто не допомагав котити, до пана Цапа, який дуже здивувався, що нема жодного виторгу, але ж я не міг розповісти правду і тому пояснив, що на мене напали бандити, приставили пістолета і забрали морозиво. Він довго дивився на мене здивованими очима, а тоді сказав, що ніколи нічого подібного не чув, і перепитав: