Юрій Винничук - Танґо смерті

— Чудово! Ходімо разом. Там мають бути чудесні місця. Влаштуємо пікнік. Як і герої тієї повісті.

І вона, полегшено зітхнувши, кивнула, злегка зарум'янившись. Вони вийшли на Клепарівську, а звідти заскочили на Краківський ринок, де була ятка, в якій торгували італійськими продуктами, і куди Ярош віддавна уже навідувався на закупи, він купив там дві пляшки сицилійського вина, шмат парміджяно, ґорґонзолу і слоїчок зелених оливок. Біля церкви Святої Анни вони сіли на трамвай і зійшли біля Янівського цвинтаря, а там рушили вгору, проминувши цвинтар, і коли опинилися на Кортумовій горі, то перед їхніми очима розкинулася геть дика місцина, заросла хащами, де ще не так давно облаштувалися рахітичні дачні будиночки з дикти і дощок, але тепер вони були покинуті, зяяли дірами, і коли в них проривався вітер, вони скиглили і похрускували. Здичавілі яблуні, груші, сливи й вишні, поточені лишаєм, оброслі відьомською омелою, перевиті таким самим здичавілим виноградом з дрібними чорними гронами, що, наче спрут спутав їх по ногах і руках, доживали свої останні дні, усюди вбачалося тільки одне — нестримне умирання, але те умирання було особливе, незвичайне, осінь зробила все, аби скрасити його і перетворити оці всихаючі закоцюблі дерева на різнобарвні картини, які приковували погляд і манили до себе. Ноги плуталися у скуйовдженій траві, інколи слизькали на зогнилих яблуках і грушках, але Данці і Ярошу це не заважало, вони роззиралися на боки, показували одне одному якісь цікавинки, і було видно, що обоє захоплені цією дивовижною виставкою пейзажів у безкоштовній галереї осені. Погода була тепла, зоддалеки долинав запах паленого картоплиння, який для Яроша завше асоціювався з дитинством, печеною бульбою, сизими туманами і сумовитою ностальгією за давноминулими днями.

Потім вони розташувалися на бетонних підвалинах якоїсь незавершеної дачі і розклали свої вгощення.

— Боже, я ніколи не думала, що у Львові ще можна знайти таку дику місцину.

— Я теж. А між іншим, тут був концтабір. Знаменитий Янівський концтабір.

— Справді? Чому ж ви мені відразу не сказали? То це тут вони грали «Танґо смерті»…

Данка повела поглядом по околу і промовила:

— Чесно кажучи, я відразу відчула якийсь щем… Таке враження, що…

Коли вона вмовкла і замислилась, Ярош запитав:

— Що?

— Ні, це я так… — струснула вона свої думки, наче краплини дощу. — Дивно… тут, де все це відбувалося, люди садили картоплю, помідори, огірки, потім збирали… і їли… А мертві… мертві були їм за добриво?

— Не перебільшуйте… Ці люди зеленої уяви не мали про концтабір. Отут трохи далі, де схил, була Долина Смерті. Там розстрілювали. Коли по війні почали розкопувати вали, які утворилися після захоронення в'язнів, то виявили самий попіл. То була чиста робота. Коли ж почали роздавати трудящим землю під сади й городи, то звернули увагу і на це пустище. Вали разом з попелом розорали і зрівняли з землею, а потім розбили на ділянки і роздали. Дачниками зазвичай були не місцеві, а державні службовці, військові, ветерани… У нас майже всі дачники розмовляли і розмовляють російською. Це тому, що галичани мають родину в селах, їм без потреби якісь дачі. Отже, Львів за оце все відповідальності не несе. Ми були складовою частиною колонії. Колонізатори вирішували все. У дощові дні з Долини Смерті витікали струмки, вони були сірі від попелу. А потім Долину Смерті забудували гаражами. Екскаватори, вирівнюючи майданчик під забудову гаражів, з часу до часу натрапляли на кості, але на це вже ніхто не звертав уваги.

— Тобто тут, де ми зараз, під нами мертвих нема? — спитала вона таким тоном, наче б мала з'ясувати в лікаря, чи не знайшли в неї виразку шлунка.

— Ні, — заспокоїв її Ярош. — Тут лише стояли дерев'яні бараки.

— Ну, що ж, — зітхнула Данка упокорено, — тоді… Тоді можемо й випити.

Ярош розлив вино, порізав ножиком сир і відкрив слоїчок з оливками. Вино було біле і злегка газоване. У траві щось зашурхотіло, вони побачили польову мишу, яка підбирала крихти, і завмерли, перед тим по-змовницькому перезирнувшись і поглядами узгодивши, що не сполохають, у цю мить між ними пробігла якась іскра, яка їх зблизила, але вони продовжували спілкуватися, дотримуючись певної дистанції і вдавати, що тієї іскри не було.

— А знаєте, хто мене спокусив зайнятися мертвими мовами і літературами? Хорхе Луїс Борхес.

— Справді? — Данка аж рота розкрила і театрально закліпала, сплеснувши в долоні. — Борхес? Фантастика!