Сергій Жадан - Anarchy in the UKR

Потім я відвів її додому, ми йшли порожніми вулицями, коли повз нас проїжджало випадкове авто, вона відступала в тінь, вона не хотіла, аби нас бачили разом. Мені було 17, їй було 14, вона мені не вірила, вона думала, що я її кину. Так воно і сталось.

Нашого друга Романа відправили в експедицію. Він був істориком, раз на рік, влітку, вони всі їздили в експедицію, жили в польових умовах і намагались щось викопати. Зазвичай, керівництво намагалось нашого друга в експедицію не брати — вже в перші дні він випивав усі доступні йому запаси алкоголкьі переходив на парфумерію, але тут справи склались зовсім погано, очевидно, копати взагалі не було кому, тому його теж узяли. Він зателефонував через тиждень і попросив приїхати на вихідні. Добре, сказав я, чекай нас на вікенд. Привезіть що-небудь, попросив він насамкінець, хоча б одеколону. Добре, сказав я, тобі якого? Про що я зрештою говорю, подумав я, і на цьому розмова закінчилась.

3 весни до осені 92-го ми жили дружною веселою родиною. Ми вже тоді виглядали погано, але нам це не заважало. Серед нас усіх лише Роман займав нормальну соціальну позицію, інакше кажучи — у нього була дівчинка. Дівчинка ця трапилась нам цілком випадково, вона знайшла свого часу Романа десь у місті, привезла його до нас додому і залишилась із ним. їхнє родинне життя нас нервувало. Особливо нас нервувало, коли вони починали трахатись, як би це вірно назвати — просто у нас на очах, мабуть так, ну, саме так — просто у нас на очах, невимушено і невтомно, їхня любов була довгою і сумною, для нас сумною мається на увазі, ми всі хотіли дівчинку, але вона належала нашому другові. Почалось літо.

Через знайомих гопників я брав спирт. Вони не мусили мені допомагати, за визначенням, ми не були друзями, але часто комерція — перший крок до нормальних чоловічих стосунків, я їм вкотре заплатив і отримав три літрові пляшки чистого спирту рояль за смішними розцінками, мені завжди подобався демпінг, він виправдовував у моїх очах існування капіталістичної моделі як такої, це був саме той випадок.

Дорога була літньою і веселою, всі три години в порожньому вагоні, за вікном якого ставало все більше сонця і зелені, ми кричали і діставали один одного, розглядали розморені спекою вокзали й ходили з тамбура в тамбур у пошуках тютюну і тиші. Дівчинка їхала з нами, вона всю дорогу мовчала, дещо насторожено посміхалась, її ми діставали найбільше. Вона не витримала, витягла з наплечника плеєр і випала з розмови. Що ти слухаєш? запитав я її, коли всі побігли за папіросами. Що? не почула вона. Що ти слухаєш? голосно повторив я. Вона зняла слухавки і одягла їх мені. Кріденс? запитав я, де ти взяла? У вас знайшла, в чиїхось джинсах. Ти лазиш по наших джинсах? не повірив я. Ну, ви ж тягаєте постійно мою білизну. Ладно, не ображайся, сказав я. Скучила за Романом? Скучила, відповіла вона. Він теж за тобою скучив, запевнив я Тї і обережно переклав нагору пакет зі спиртом.

Експедиція знаходилась над берегом ріки, берег різко обривався, ріка лежала унизу, панорама з берега відкривалась серйозна — до обрію тяглись луки й різні затоки, а безпосередньо на обрії стояла якась електростанція. Світило сонце і найменше, що хотілося в цій ситуації робити, так це копати. Експедиція жила в кількох дерев'яних будинках, в центрі була кухня, на сосні висів репродуктор. Ми знайшли Романа. Він побачив свою дівчинку, підійшов до неї і довго щось їй говорив. Виглядав він втомлено.

Начальник експедиції поставився до нас насторожено. Хто це? запитав він у Романа. Мої друзі, відповів той. Історики? запитав начальник. Історики, запевнили ми. Нумізмати, додав я для чогось. Ладно, начальник одразу втратив до нас інтерес і повернувся до свого заступника, вже шв на першу, я в місто, давай, організовуй обід, і на другу зміну. Він сів у службовий автобус і поїхав. Історики накрили стіл. Запросили нас. Ми дістали пляшку спирту і вилили її в компот.

На другу зміну експедиція не вийшла. Натомість історики принесли другу каструлю компоту. Ми, в свою чергу, дістали ще спирт. Десь о шостій вечора, коли обід набирав обертів, історики дістали велосипед і поїхали на ближні хутори за самогоном.

їх не було хвилин сорок, всі напружено чекали, навіть вимкнули музику, яка весь час гриміла в лісовій гущавині й ввімкнули для чогось радіо, так ніби по радіо могли повідомити щось про долю наших друзів. Рівно через сорок хвилин почулись веселі переливи велосипедного дзвоника — заступник начальника сидів за кермом і крутив педалі, на багажнику сидів завгосп і міцно тримав у кожній руці по банці самогону. Серед істориків почалась ейфорія, радіо вимкнули. О дев'ятій вечора з'явився лісник. Його запросили до столу, він подякував, сів. Печальні новини, сказав він, перебиваючи п'яні голоси істориків. На сусідній базі гуляють мисливці, повідомив він, це прозвучало так, ніби на сусідній базі почалася велика вітчизняна війна. Вони ще не в такому стані, як ви, продовжив лісник, випивши, але своє діло знають. їм хтось сказав, що ви тут, так що чекайте гостей. У них що, спитався я, є зброя? Hi, відповів лісник, зброї у них немає, і водка у них закінчується.