Сергій Жадан - Anarchy in the UKR

В останній рік навчання, ми з кількома друзями зламали замок і вилізли на шкільний дах. Зі зрозумілих причин вхід цей завжди був зачинений, що нас не влаштовувало. Ми знайшли пожежну сокиру, підсадили нею важкий навісний замок, двері відчинились, і ми по черзі зайшли. На даху жили птахи. Багато птахів. Вони сиділи на поперечних балках, вся підлога була всіяна їхнім пір'ям і гніздами. Вони сиділи довгими рядами, тісно притиснувшись одйе до одного і уважно нас розглядали. Ми рушили вперед, йшли обережно, аби не наступити на гціздо, давлячи кедами й кросівками сухе пташине лайно, змахуючи з обличчя налиплу павутину. Несподівано хтось наступив на стару дошку, яка під ногою в нього сухо тріснула. Це пролунало, як вибух. Птахи знялися в повітря, вони літали між нами густим натовпом, оминаючи нас і лише іноді задіваючи сво'ши крилами, гарячково шукаючи виходу, кидались із одного кута в інший, повітря враз наповнилось їхнім рухом, їхніми голосами, їх було так багаго, що ми здивовано зупинились і дивились знизу на цей простір, ущент заповнений птахами, вже тоді здогадуючись, що не так уже й часто трапляються такі згустки часу і такі ділянки простору, в яких було б так багато птахів, так багато друзів, так багато руху і спокою.

Роком пізніше, в Харкові, я потрапив на дивний концерт. Один мій знайомий ішову депутати, взяв у аренду великий концертний зал в центрі, повісив на сцені свій портрет і влаштував шарову забаву. Після концерту ми пішли в його партійний офіс, відзначати успішну акцію. Офіс знаходився на Сумській, його вікна виходили на театр. Ми пили цілу ніч, хтось засинав, хтось прокидався, десь під ранок я геж прокинувся і вирішив іти додому. Але двері офісу були зачинені. В кого були ключі, я не знав — усі спали. I тут я побачив інші двері, відчинив їх і вийшов на дах. Пройшов горищем, знайшов слухове вікно, проліз крізь нього і опинився під квітневим харківським небом. Була п'яташоста ранку, на дахах лежав свіжий туман, було порожньо, тихо і дах гримів під ногами усією своєю жерстю.

Я подумав і рушив у бік оперного. Пройшовши дах першого будинку, переліз на наступний, далі йти було небезпечніше, дах був мокрий від туману, я послизнувся і поїхав униз. Проте зумів схопитись за виступ, жерсть в'їхалась у долоню, я відчув, як виступила кров, але робити було нічого, я поліз нагору, ковзаючи по мокрому залізу своїм тілом. Щось мені це нагадує, подумав. Опинившись у безпечному місці, я обережно рушив далі. Попереду була стіна, до неї хтось приставив іржаву драбину, я піднявся, пройшов до кінця і визирнув — наступний дах лежав унизу і мокро зблискував. Я звісився вниз і відпустив пальці рук. Упавши, спробував утриматись на ногах, але знову послизнувся і став сповзати. Мене врятувала ринва, я в'їхав ногою просто у воронку, обережно повернувся на живіт і ще раз поліз угору. Близько шостої ранку я доліз до останнього будинку в кварталі, підповз до краю даху і подивився в небо. Небо лежало наді мною, я лежав на даху, і з усіх сил намагався утриматись. Шоста година ранку, весна 92го. Я прдивився вниз, але там уже починалась зовсім інша вулиця, починався зовсім інший час.

Готель харків, з довгими коридорами і жовтими простирадлами, з безліччю порожніх кімнат і підвалів, з розгалудженою, в міру розваленою інфраструктурою, кожного вечора оживає і наповнюється рухом, тут можна жити, не виходячи за рецепцію, хтось свого часу вигадав поставити посеред міста цей готельмрію, добре бути власником готелю харків, займати щоранку нову кімнату, харчуватись щоразу в іншому буфеті, оскільки їх, цих буфетів, набудовано тут на кожному поверсі, носити з собою портативний телевізор і ловити вечорами російські токшоу, замовляти безкоштовно проституток, потоваришувати з ними врешті, перебувши спільно довгу зиму в трюмах і сховищах фоміздкого безрозмірного готелю, грати вечорами на автоматах, просаджувати готівку, заливатись паршивим коньяком із нічного маркету на першому поверсі, завести собі друзів, разом з ними ходити до сауни у внутрішньому дворику або до проституток, поступово постаріти і одного разу померти, заповівши поховати своє тіло в старому корпусі, кімната 710, тіло замурувати в стіну, одяг спалити, коштовності роздати проституткам, телевізор віднести на рецепцію, все, кінець.

Смерть у готелі вкладається в просту і аскетичну формулу — ти не прив'язуєшся до певного місця, зависаєш посеред життя, обмінявшись із ним необхідним мінімумом інформації — ти лишаєш для нього свої координати, котрі воно ніяк не може перевірити, воно лишає для тебе ключ і свіжі рушники в душовій кабіні. Ніхто нікому нічого не винен.