Сергій Жадан - Anarchy in the UKR

Шок швидко минається, натомістьлишається ще одна зарубка на вені, ще один поріз, котрий я розглядаю через двадцять років, реставруючи для себе найменші деталі й обставини, так і не наблизившись за двадцять років до розуміння захоплюючої простоти цього сюжету.

Одного разу вони зустрічаються, цілком випадково, скажімо, біля агітпункту — в квітні мають відбутись вибори, їх примусили прийти на агітпункт за якоюсь інформацією, від них вимагають участі в суспільному житті, їм це, наскільки можна помітити, не подобається. На них смішний і претензійний одяг вісімдесятих — на ньому синя куртка, на ній легке пальто, весна холодна, але вона не зважає, вона вперше після зими одягла це пальто і старанно не реагує на холод. Він має проблеми з навчанням. кілька разів проходив свідком у справах, пов'язаних із дрібним хуліганством і порушенням громадського спокою; вона, як і належиться в подібних випадках, проблем із навчанням, та і взагалі проблем, не має, тож не дивно, що зустрівшись біля агітпункту, вони звертають одне на одного увагу.

Вона йому подобається, вона подобається його друзям, хоч його друзям, зазвичай, ніхто не подобається, але тут вони раптом говорять — вона нормальна, нормальна тьолка, давай, піди до неї, чого ти боїшся? Він сам не знає, чого він боїться, просто боїться, тому нервує і поводиться як даун, ну, але це ми опускаємо. Вона не знає, чи подобається він їй, у нього купа проблем, у нього дурацька куртка і рік умовно, він не подобається її батькам, він не подобається її подругам, котрі справедливо вважають його дауном. Вони зустрічаються ще раз у день виборів, над агітпунктом б'ються на вітрі прапори, в буфеті продають кремсоду, він пробує не помітити її, вона ж несподівано для себе починає з ним про щось розмовляти. Після цього вона йде додому і слухає якісь, як їй здається, кльові записи, ну, скажімо, вона слухає поліс, або аббу, хай краще аббу, так — після цього вона сидить вдома в теплому светрі й слухає аббу, а його перестріває на вулиці патруль і з метою профілактики дає йому по голові. В їхніх стосунках можна помітити відвертий прогрес.

Згідно із законами жанру далі настає пауза. Тут у його житті мала б з'явитись інша жінка — з меншими претензіями і більшим досвідом. Але вона не з'являється, в таких випадках чистоти жанру дотриматись важко, краще вже триматись достовірності, як вона мені тепер бачиться. Його друзі кажуть йому — добре, кажуть вони, ми знали, що ти даун, ти нас у цьому ще раз переконав, молодець, пішли бити вікна на кварталі, і він іде з ними. Але тут виникає несподіваний сюжетний хід — її молодший брат, який за всім цим мовчки спостерігає, в якийсь момент починає розуміти, що іще трішки і вони все зіпсують, ці двоє, вони вже обидвоє ведуть себе як дауни, так не годиться. I ось він підходить до нього і говорить — ти що, ти хіба не розумієш, що ти втрачаєш? Навіть якщо ви завтра розбіжитесь, каже він, навіть якщо ви потім вітатись не будете, навіть якщо ви повбиваєте одне одного — ти просто мусиш до неї піти, ти що — не розумієш цього? Спочатку він хоче брата придушити, потім він зізнається сам собі, ну, заодно і братові, що насправді так — він хоче ії, вона йому подобається, і друзям його теж подобається (в цьому місці брат перебиває його, говорить, що друзі тут ні до чого), і що взагалі він лише про неї і думає. Ну, так давай, говорить йому брат, батьків саме немає, батьки саме в Празі, де? перепитує він, в Празі говорить брат, в Чехословакії, знаєш таку країну? знаю, каже він, ну, то давай — іди до неї, іди, я дам тобі гандон. Він бере і справді йде до неї. Вона його, звісно, не чекає, але, знаєте, тут стається така річ — він залишається у неї до ранку і вона його не виганяє. He виганяє вона його і наступного дня, лише надвечір просить дати їй трішки відпочити, проводжає до зупинки, довго стоїть і не відпускае його. Після цього вони розходяться по домах, падають навзнак, кожен у своє ліжко і, засинаючи, дивляться на небо. Небо в цей час лежить на животі і, так само засинаючи, дивиться на них.

Радянська агітація виховала в мені любов до життя. Червоний колір прапорів і виробничих гасел в'їдався в мою сітчатку, як йод в'щається у відкриту рану. Функціонально витримані й строгі месіджі, наповнені незвичною на перший погляд кількістю фактичного матеріалу, діаграми й графіки економічного зросту, аскетичні профілі й комуністична орнаменталістика створювали сонячний настрій. Я віднаходжу їх зараз, ці уламки великої ужиткової естетики і розумію, в чому тут річ — вони допомагають мені ідентифікувати себе й своїх ближніх, вони дають мені змогу триматись за свій час, відчувати, як він б'ється, намагаючись вирватись із моїх рук. Я люблю червоний колір, я люблю червоні прапори, червоний був першим прапором, з яким я пішов на стадіон, щоправда, це був не зовсім червоний, а червоний, здається, з білим — це був грузинський прапор, всі мої друзі йшли на стадіон і кожен щось із собою мав, я знайшов у будинку культури, в кутку, набір прапорів братніх республік, всі 15, я вибрав грузинський — білою смугою він нагадував мені кольори спартака, я ішов на стадіон і думав — який кльовий у мене прапор, такого прапору більше ні в кого нeмae, зустрічні йшли і думали — що це за уйобок іде з грузинським прапором; у мене були свої рахунки з суспільством — воно мене не розуміло, я йому цього не забув.