Сергій Жадан - Anarchy in the UKR

Мене ніколи не цікавила політика, за винятком тих випадків, коли вона пролазила попід двері мого помешкання і починала смердіти просто в мене на кухні, тоді я нею цікавився, власне я цікавився тим, як її позбутись. Спробуй як-небудь — позбудься політики в своєму житті, побачиш, чи вдасться це тобі, наскільки тобі стане сил і терпіння, вона надзвичайно вчеплива, ця курва, вона буде заповзати в шпарки й тріщини, буде маніпулювати тобою, обов'язково буде, ти, сам того не бажаючи, почнеш брати участь у цій грі, влаштованій для тебе, але спробуй грати в цю фу за своїми правилами і відразу ж отримаєш по руках, спробуй, скажи їй — о'кей, я хочу займатись політикою, я хочу вступити в нормальну комуністичну партію, де в цій країні нормальні комуністи? чому вони всі їздять на мерсах? я хочу мати нормальний парламент, який би легалізував гашиш, я не хочу, аби моїми депутатами були ці жирні свині, я не хочу, аби моїм губернатором був банкір, а моїм кандидатом який-небудь мажор, якому насрати на права трудящих, я хочу бути членом профспілки, але я хочу, аби це була нормальна профспілка, з кулеметами і фугасами, петиції мені не потрібні, дякую.

Я справді хотів би цікавитись політикою, я хотів би, щоби молодь у моїй країні цікавилась політикою, займалась нею, щоби політика не належала цим старим переляканим мудакам, які говорять на мітингах про національне відродження, але я хочу, щоби вона — ця молодь — боролась не за владу, я хочу, щоби вона боролась із владою, щоби вона захоплювала банки і блокувала обладміністрацію, щоби вона контролювала бюджет і викидала клерків із вікон їхніх кабінетів, щоби вона виходила на суботники під чорними прапорами, прапорами кольору чорної жіночої білизни, давайте домовимось про такі методи національного відродження, в іншому вигляді політика мене справді не цікавить, та і я для неї навряд чи складаю особливий інтерес.

Тому гаразд — кожен залишається при своєму — ви зі своїми бабками, я зі своїм канабісом, насправді я живу з вами в одній країні, я люблю цю країну, я не поїду з неї, навіть якщо ви почнете репресії, все нормально — ви мені не заважаєте, у мене, так само як і у вас, вдома є радіо і телебачення. Просто я дивлюся інші канали.

Наступного ранку ми знову лежали в траві, біля траси й чекали на автобус в який-небудь бік. Траса Донецьк—Запоріжжя прогрівалась сонцем, небо було низьким і свіжим, але в ньому вже соталась осіння сухість, ще кілька тижнів і почнеться справжня осшь, сік у траві гірчив від цього передчуття, земля була теплою, а повітря — нерухомим. Я лежав і не хотів вставати, я знав, що це моя остання трава цього року, останнє тепле повітря, навряд чи я ще потраплю на цю трасу, навряд чи я ще колинебудь буду лежати тут, принаймні — не в цьому житті. Від цього ставало особливо тепло. За півгодини Білий впіймав машину і поїхав додому. Ще за деякий час ми зупинили автобус і поїхали в протилежний бік.

Мої вісімдесяті легко надаються до екранізації. Коли в цій країні знову почнуть робити кіно, я би зняв його про мої вісімдесяті, хоча б для того, аби ще раз відтворити для себе на екрані один із можливих варіантів вибудовування свого життя, як чіткої і прозорої схеми, в котрій від початку закладено всі необхідні причини й можливі наслідки. Це кіно було б в міру дидактичне й розважальне, в ньому було б щонайменше пафосу і ностальгійних соплів. Замість цього там було б сонце, багато техніки, багато виробництва, загалом — там було б усе нормально із соціальною складовою, все мало б бути на своїх місцях — вантажівки, залізничні склади, придорожня трава, літні ранкові сосни, універмаги, приміські залізничні вокзали, прохолодні кінотеатри, газетні кіоски, шкільні спортивні зали з матами й батутами, вагони з вугіллям, рейсові автобуси, порожні автотраси, колонки з крижаною водою, кіоски з грамплатівками, шашличні, черги на атракціони, кишенькові злодії, божевільні алкоголіки, містечкові проститутки, веселі фарцовщики, спекулянти і кіномеханіки, мандрівні бібліотекарі зі своїми переносними ятками і професійні циганки, котрі збирають мито на базарах і вуличках — в цьому кіно було б достатньо позитивних персонажів, негативних у ньому не було б зовсім, у всякому разі я б не хотів, аби вони там з'являлись. Більше того — в такому кіно навіть персонажі потенційно негативні, якот згадані мною тут фарцовщики чи не згадані любери, обов'язково трактувались би як герої, хай і не позитивні, але не без своїх чеснот, подвійні стандарти, котрі нині часто є визначальними, у випадку з моїм кінематографом просто б не підходили, вони б там були зайвими і недоречними, оскільки вони будьде є зайвими і недоречними, а в кіно тим більше. Що там має бути ще? Там має бути все нормально з погодою, події повинні відбуватись обов'язково влітку, мої вісімдесяті це переважно літо, можливо, пізня весна, але краще всетаки літо; там має бути багато води, багато зелені, в жодному разі не повинно бути політики — політика з'явиться пізніше, вже в дев'яностих; тоді політики не було, світ тримався своїх меж і за них не виходив, життя було самодостатнім, країною можна було пишатись, з батьків варто було брати приклад, пропаганда не зайобувала, соціум не давив.