Василий Кожелянко - Українська книга мертвих

А коли відновився звичний хід буття, почалося все, як завжди.

— Це ти винен у цьому, що сталось, Ігоре, — шипіла крізь сльози Маргарита.

— Я? А хто так нагло одружився з першим-ліпшим волоцюгою?

— Що? По-перше, він не волоцюга, а впевнений у собі чоловік, забезпечений до того ж.

— Кар'єрист, шкурник, підлабузник, а тепер ще й зрадник-колаборант. Таких ми будемо вішати на рязанських бєрьозах!

— По-друге, він не перший-ліпший, він просив моєї руки три роки.

— Імпотент, — з надією в голосі процідив я.

— По-третє, — не реаґувала на мої репліки Маргарита, — п'ять років я чесно чекала на вашу підлу ясновельможність! Але ти обрав свободу! Тепер втішайся!

Втішатись не було чим, у мене залишалось двадцять п'ять хвилин, аби добратись до своїх. Це був жорстокий, невблаганний цейтнот.

— Я йду, Маргарито. Вдосвіта розпочнуться бойові дії, я дуже тебе прошу — вже і негайно зібратись і спуститися у бомбосховище. Чернівці будуть сильно обстрілювати.

— Йдеш?! — Маргарита плакала, не витираючи рясних сліз.

— Я йду.

— Хвилину, почекай одну хвилину.

— Не можу.

— Гаразд, іди. Але знай: для тебе відтепер я мертва, і ти для мене мертвий, а наша любов — теж мертва. Така собі прочитана книга мертвих…

Я ледь не зомлів від цих фатальних збігів. Але врятувало професійне постійне відчуття небезпеки, і я пішов. Швидким кроком подолав нічне місто — з Калічанки на Рошу, потім — бігом… Біг я без перебільшення на межі людських сил і за дванадцять хвилин до п'ятої години впав на руки своїх бійців.

Хорунжий Єрофантенко все зрозумів і тихо скомандував:

— Нести командира!

За хвилину я вже лежав на імпровізованих ношах, змайстрованих з молодих грабчуків, а мій загін бігцем рухався на захід. Я дивився на монітор свого комп'ютера, на якому великими цифрами висвітлювався час. Коли електронний годинник показав 05:09, я скомандував: "Стоп!" Ми зупинились, я став на ноги, всі повернулись у бік Чернівців. Чотири заграви — три невеликих і одна, на складі пального, дуже яскрава — здійнялись над Чернівцями. Завдання Ґенерального штабу виконано, пане полковнику! За хвилину наша артилерія почала обстрілювати ворожі позиції.

За лінією фронту, у Бобівському лісі ми натрапили на ворожу розвідувальну групу. Нас було більше, але вони були мусульмани (мусульмани-українці, яких нова влада толерувала, бо, по-перше, їх було вже не менше десяти мільйонів на тому просторі, який ми вважали Україною, а по-друге, поліконфесійність, як і поліетнічність, ідеально вписувалась у концепцію режиму Ткаченкова — Мазєнінкова щодо нової української нації, до речі, цю ідею їм підкинули з адміністрації президента дружньої їм держави Єрмолая Борискіна), тобто непитущі, на відміну від решти ворожого війська, тому бій був дуже жорстоким. Нарешті ми їх перестріляли і виявили, що маємо втрати — трьох вбитих, не рахуючи легко поранених. Я з жалем дивився на закривавлені тіла своїх бійців: шеренгових Іваненка та Петренка і бунчужного Хрущіва.

— Забудь, — прошепотів на вухо Єрофантенко, — їх уже нема.

Операція "Весна неминуча" виявилась успішною, і за кілька днів важких боїв українські війська взяли Чернівці. Моїй сотні після вдало проведеної диверсії належав короткий відпочинок, та замість того полковник Щеневмерлий призначив нас на підсилення охорони законного президента України Леонтія Горохова. Столиця Української держави з Вижниці переносилась у Чернівці. Поки хоча б один район нашої країни перебуває під юрисдикцією леґітимної української влади на чолі з п'ять років тому всенароднообраним президентом, ці узурпатори Фьодор Ткаченков та Пйотр Мазєнінков мусять почуватись злодійкуватими самозванцями, навіть якщо вони за допомогою іноземних штиків підгребли під себе більшість території України, — твердили раз по раз штатні аґітпропівці з числа позбавлених крісел і кнопок народних депутатів.

Ми їхали у комфортному панцері, подарованому президенту Горохову прем'єр-міністром Сибірської Народної Республіки, з Вижниці у Чернівці сторожинецьким боком. Попереду і позаду президентського величезного панцерного лімузина повзли танкові колони, а по боках — джипи з крупнокаліберними кулеметами. Сам президент сидів на центральному диванчику авта в оточенні своєї особистої охорони, а мої спецняки — на передніх і задніх сидіннях. Ми з хорунжим Єрофантенком сиділи, тісно притиснувшись одне до одного плечима, з АКМами в руках і дивились у різні боки, що не заважало нам перемовлятись через електронний зв'язок. Підслухати нас не міг ніхто, бо пристрої були особисто мною закодованими, тому ми могли говорити все, що завгодно.