Василий Кожелянко - Українська книга мертвих

— Все почалось не два роки тому, коли вибухнула ця війна, ні, початок вмирання нації я вгледів ще у минулому столітті, якраз 24 серпня 1991 року, — не заспокоювався Єрофантенко, — коли незалежність звалилася на наші українські голови, як манна небесна Мойсеєвим пастухам, і відтоді українство почало здавати позицію за позицією. Навіть національно свідомі українці занадто швидко переходили на мову співрозмовника, мовляв, культурні. Пам'ятаєш, як довго точилась мовна війна?

Я це пам'ятав.

— Вони називали нас "позаяками" і "потягами", а ми їх — "міроприємствами" і "замісниками". І чим усе це закінчилось?

Я мусив відповідати:

— Тим, що російську мову було визнано офіційною в Україні…

— Зазнач, другою після української за Конституцією. А насправді? — запитав Григорій.

— Насправді все дуже швидко русифікувалось, — відповів я, — ґазети, телевізія, державне канцелярство, ну, Internet ніколи й не був українським, що там ще?.. Живим класиком украінской літєратури було оголошено русскоязичного белетриста Ніка Хохоля…

— Ну, Хохоль хоча б у своїх романах "фентезі" використовує український фольклор, — заради справедливості докинув Єрофантенко, — але іншими украінскімі класиками визнано детективіста Шейлока Мєсяценкова та драматурга Есхіла Корнєйчукова!

— Ось тому й воюємо! — з патетикою, якої сам від себе не чекав, вигукнув я.

— Кепсько воюємо, — буркнув Єрофантенко, — вже два роки лише те й робимо, що здаємо їм місто за містом.

Це була правда.

— Пане сотнику, — до нас підповз бунчужний Хрущів. — Мабуть, пора. Стемніло вже добре.

Я розділив свій загін на чотири групи, призначив старших, дав останні настанови, і ми розійшлись. Для своєї групи я обрав найважчий об'єкт — залізничний міст через Прут.

Після того, як ми вдало зняли охорону, заклали вибухівку у визначених місцях і зібрались відходити за місто, де мали зустрітися з рештою груп, я зважився. Взяв за лікоть чотаря Крутенка і сказав йому тихо:

— Стасе, ви, цево, йдіть, я вас наздожену.

— Ви що, пане сотнику, — чотар подивився на мене, як на варіята, — смерти шукаєте?

— Якщо чесно, Стасе, — бурмотів я, — то так, але я не збираюся бути вбитим зараз, я вас наздожену… ну, справа в мене тут, розумієш?

Чотар не розумів: які це справи може мати диверсант в місті, зайнятому ворожим військом, після того, як він замінував надважливий міст? Якби Стас не знав мене з десяток років, то міг подумати, що я зрадник, але чотар Крутенко знав мене, тому сказав просто:

— Що, Ігоре, хочеш до неї завітати?

— Не хочу, — відповів я, — але…

Він зрозумів.

— Командування перебирає на себе чотар Крутенко, — сказав я своїм бійцям. — Рівно о п'ятій годині ми маємо зібратися в домовленому місці, через десять хвилин одночасно мають вибухнути всі чотири об'єкти, якщо на час вибухів мене не буде на місці, відходьте до наших. Командуванню доповісте, що я загинув у локальній сутичці. Все, йдіть!

Я йшов нічними Чернівцями, зайнятими ворожим військом, не криючись — чого? Йде собі у невідкладних справах офіцер-спецняк, уніформа нічим не відрізняється від їхньої, зброя і спорядження теж, лише на погонах ледь окреслена фломастером чотирикутна зірка сотника, якщо пильно не придивлятись, то можна прийняти за їхнього майора, а якщо хтось почне приглядатись, то в кишенях чотири ґранати Ф-21, в кобурах пістолети — важкий Макаренка і легкий Мокренка, за халявою черевика — ніж, а через плече — безвідмовний АКМ. Що хочеш? А якщо її чоловік вдома? Ні, здається, він десь у Харкові, чув, що його якимось міністром призначили в новому уряді.

Я вийшов на перехрестя, звідки було видно міську ратушу. Цікавість взяла гору, і я навів на неї бінокль, оснащений приладом нічного бачення. Переможці вивісили на шпиль свій прапор — малиново-синьо-жовтий триколор. Та-а-ак! Єрофантенко, хоча й людиноненависник, але часом дуже і дуже має рацію. Цікаво, як вони під цим прапором ідуть у бій, коли серед їхнього воїнства особливим шиком вважається носити синьо-жовті онучі?! Взуті ж бо вони у старі кирзаки з неліквідних запасів Совєтської армії ще з часів Першої холодної війни…

— Маргарито!

— Ігоре!

Сила, якій ні я, ні навіть Єрофаненко не змогли би придумати назву, жбурнула нас у обійми одне до одного і півгодини ми пробули у стані клінічної любови. Тобто нечинними стали ні час, ні простір, ні довколишні матеріяльні сутності — існувала чиста любов зі своїми преприємними атрибутами вже земного характеру…